Ліцеїсти в МАН (творчі і дослідницькі роботи) -- задля розвитку рідного, значимого, батьківського-материнського...

                                                                        

РОБОТА УЧАСНИКА ОБЛАСНОГО КОНКУРСУ ТВОРІВ У 2013р.

СЕРЕД УЧНІВ ПТЗН У ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

НА ТЕМУ

 «Безпека і охорона праці та промислова безпека на робочих місцях»

УЧЕНИЦІ ГРУПИ №24

ПЛУЖНЕНСЬКОГО ПАЛ

Касянчук Вікторії

Керівник: викладач української мови і літератури Даниленко Г.А.;

спеціаліст вищої категорії, Старший викладач

             

                                                                                        Дивним відгомоном

                                                               Слова-синоніми –

                                                       труд і праця

                                                            з віків ютяться.

                                                                Вишневим цвітом

                                                                      Людським привітом –

                                                           витають в парі

                                                            на благо краю.

                                                                 Від роду й донині

                                                                  Працюйте на ниві!

                                                                      Трудом вам озветься

                                                                    Два радісних серця.

                                                                                                          ( Г.Зінчук )

Досить доречно оспівана у вірші праця, яка дає можливість квітнути нашій славній Україні. Отож, і  поміркуємо про це.

На сучасному етапі розвитку, у ХХІ сторіччі, однією з важливих умов збереження людського життя, є охорона праці, завдання якої – забезпечити такі умови праці, які б виключали можливість дії на працівників промислових галузей різних небезпечних і шкідливих виробничих та побутових факторів. Таким чином, існує поняття охорони праці за трудовим правом і легальне його визначення дається в Статті 1 Закону України від 14 жовтня 1992 року «Про охорону праці». Зважаючи на те, що у нашій державі, як і в будь-якій іншій, проживають, працюють різновікові категорії населення, крім Закону України, правове регулювання охорони праці знайшло відображення в нормах глави ХІ «Охорона праці» (ст.ст. 153-173), глави ХІІ «Праця жінок» (ст.ст. 174-186), глави ХІІІ «Праця молоді» (ст.ст. 187-200).

Проте, охорона праці включає в себе і її безпеку. Тобто відсутність неприпустимого ризику, що пов’язаний з можливістю нанесення ушкодження. Також, це стан умов праці, за якого відсутній виробничий травматизм. Що стосується промислового виробництва, то безпека людського життя полягає в безпеці умов праці, безпеці виробничого процесу та безпеці виробничого устаткування. Що це означає? Насамперед, вплив на працівників небезпечних і шкідливих виробничих факторів має бути взагалі відсутній або ж не перевищувати граничнодопустимих рівнів. При цьому, здатність виробничого процесу має відповідати вимогам безпеки працівників, згідно встановлених умов нормативно-технічною документацією. І звичайно ж, -- здатність зберігати безпечний стан при виконанні заданих функцій у певних умовах протягом встановленого часу.

Не слід забувати, що промисловість бере свої початки з сивої давнини. І не завжди праця людей була достатньо захищена. Тому, варто, мабуть, кожному працівникові і самостійно дбати про власну безпеку і, на робочому місці під час виробничого процесу. Бути уважним, як кажуть у народі: не ловити гав. Про таких горе-працівників говорить народна мудрість у прислів’ях та приказках: «Язиком – ось я! а на ділі – свиня!»; «Не будь бараном, то й вовк не з’їсть»; «Господар на всю губу»; «Не кажи – не вмію, а кажи – навчусь»; «Реве ведмідь, а не знає чого»; «Гультяйство губить хазяйство» і інші.

Але повернемося до сьогодення, на лоні якого, охорона праці та її безпека на робочих місцях, є надто актуальною.

Наразі охорона праці жінок, неповнолітніх, власне до категорії яких належать і учні ліцею, праця осіб зі зниженою працездатністю вимагає постійного нагляду і контролю за додержанням законодавства про охорону праці, яке спирається на низку правових норм, що відносяться до інших галузей права України. Вони включають в себе норми цивільного, адміністративного, кримінального права.

Отож правове регулювання охорони праці охоплює розробку і прийняття загальних норм техніки безпеки, охорони праці і виробничої санітарії. Також проведення профілактичних заходів, які спрямовані на створення сприятливих умов праці і забезпечення її охорони на діючих підприємствах в процесі виконання працівниками своїх трудових обов’язків. І звичайно – це систематичне поліпшення і оздоровлення умов праці безпосередньо з участю самих трудових колективів.

Доба ХХІ сторіччя набула широкого модернізованого розмаху. Чим більше розгалужується і ускладнюється промислове виробництво, тим більше зростає ймовірність небезпеки працюючих. Усім відомо, що основними небезпечними виробничими чинниками являються: фізичні, хімічні, біологічні і психофізичні. Тому норми безпеки і охорони праці на робочих місцях містять обов’язкові вимоги, яким повинно відповідати підприємство в цілому. А також виробничі приміщення, усі, без винятку, види обладнання і технологічні процеси з точки зору безпеки праці, попередження травматизму. Перерахованими вище нормами, передбачається встановлення різних огороджень, захисних пристроїв, проведення профілактичних випробувань, дистанційне управління, видача спеціальних індивідуальних засобів захисту працівникам ( поясів, окулярів, рукавичок, екранів тощо).

Про працю, працездатність, безпеку і охорону праці можна говорити багато, але слід запам’ятати, що є визначені чіткі правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання. І у своїй сукупності – це є нормативні акти Державного комітету України по нагляду за охороною праці.

Кожний працівник захищає власне життя на робочому місці, вивчаючи інструкцію з питань пожежної безпеки, охорони праці та безпеки життєдіяльності. Це своєрідний страховий поліс. Про те, як організована трудова діяльність на підприємстві, контролюють інспекторські оперативні, цільові і комплексні перевірки.

Насамкінець, особисто для мене, випливає певне тлумачення охорони праці, як цілої системи правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці. Адже, людина-трудівник, і без людської праці – хліб не вродить. Недаремно, великий український поет Андрій Малишко написав такі возвеличувальні рядки:

Не живе ледачий –

де кипить робота,

Не кується слово –

там, де твань болота…

Розкопаю гору

та посію рожу,

Для людського щастя –

слово дам сторожу,

Пагінці зрощу я

в щирому привіті.

А для чого ж, брате,

існувати в світі?

ТВОРЧА ПИСЬМОВА РОБОТА З ПИТАНЬ БЕЗПЕКИ ТА ОХОРОНИ ПРАЦІ НА ТЕМУ« МОЯ ПРОФЕСІЯ, МОЯ РОБОТА, МОЯ БЕЗПЕЧНА ПРАЦЯ »

                                                                        

                                                                                         Виконала учениця 34 групи

                                                                     Кравчук Тетяна

                                                                                      Керівник Даниленко Г.А.,

                                                                                         викладач української мови

                                                                               

                                                                                                                                    

2013 – 2014 н.р.

                      ДО РУК

Міцнійте На росах, пасатах шалених Для плуга, побачення, пісні. Для справ молодих і натхненних                                                                                                                                                            Міцнійте – і рідні, і різні.                                                                                                                                  Співайте В роботі, яка наче свято. Із кременя вилущіть іскри. І квіти устигніть покласти, Де вічні стоять обеліски. Спішіте – Прядеться хай вітер край вікон Чи ранок малює портрети – Збирати всі радощі віку В долоні – півкулі планети.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     Микола Федунець

Завданням професійного відбору є визначення придатності людини до виконання того чи іншого виду роботи. Під професійним відбором розуміють процес вибору з групи кандидатів на певну посаду найбільш придатних. Професійно придатними вважаються особи, які успішно оволодівають професією у процесі навчання, вдосконалюються в цій діяльності, а у сприятливих умовах вдосконалюють саму професію. Рівень професійної придатності та успішність її формування зумовлюються вимогами професії та індивідуальним психофізіологічним потенціалом людини. Таким чином, розрізняють два типи професійного відбору: за здібностями і схильністю для направлення на попереднє професійне навчання; за наявною готовністю до виконання функцій по тій чи іншій професії.

Професійна придатність є результатом професійного самовизначення в процесі навчання і освоєння професії, а також професійної спрямованості особистості. Професійна спрямованість характеризується установкою особистості на розвиток якостей, необхідних для успішної праці з обраної професії. Ставлення людини до професії виявляється в її професійних інтересах, під якими розуміють активну пізнавальну діяльність людини в зв’язку з професією. Формування професійних інтересів базується на глибоких всебічних знаннях щодо характеру, змісту і організації

діяльності та позитивному ставленні до праці.

Професійним покликанням для мене, тобто специфічним відношенням до певного виду діяльності, стало побачене у лабораторії маслозаводу – місце роботи моєї тітки. Це і зумовило моє професійне покликання – лаборант хімбаканалізу.  Звичайно, що тепер, коли попереду практична діяльність – місце має професійна адаптація. Вона характеризується досконалим оволодінням вибраною професією або спеціальністю, закріпленням трудових навичок і умінь, що виявляється в стабільному виконанні норм виробітку, високій якості продукції, точності і надійності, творчій активності.                                                     

Передусім, слід наголосити, що кожний індивід, саме для забезпечення своїх життєво необхідних потреб і, здійснює певний вид трудової діяльності. Така діяльність людини супроводжується потенційною небезпекою, може призвести до травм, захворювань. Але ми повинні пам’ятати, що людина та її здоров'я – найбільша цінність Української держави. І ми, усі, добре знаємо, що наша держава сьогодні прикладає великих зусиль, створюючи умови безпечної життєдіяльності людини як в навколишньому середовищі, так і в середовищі праці. Отож, Закон України ,,Про охорону праці" визначає: ,,Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на забезпечення здоров'я та працездатності людини в процесі праці". Завдання охорони праці -- забезпечення безпечних, нешкідливих і сприятливих умов праці через вирішення багатьох складних завдань. Вирішальне значення в розв’язані цих завдань, має науково-технічний процес. Використання досягнень науки та техніки сприяє підвищенню рівня безпеки праці, культури та організації виробництва, дозволяє полегшити працю, підсилити її привабливість.

«Безпечна праця – право кожної людини» -- гласить українське прислів’я… Так!

Праця - це засіб існування, зміст і спосіб життя. Але треба берегти здоров'я людини в праці. Кожна працююча людина підвладна певним ризикам, починаючи від найбільш небезпечних секторів економіки, якими в Україні є, наприклад видобуток вугілля або будівництво, і закінчуючи відносно безпечною сферою послуг. Загибель працівника – це не тільки втрата для суспільства, а й втрата для його рідних, а особливо – дітей.

Шкідливості, що пов’язані з виробничим процесом та умовами навколишнього середовища, яке оточує робітника під час трудової діяльності ( несприятливі мікрокліматичні умови , інтенсивне промислове тепло, підвищений чи знижений тиск повітря, радіоактивне випромінювання, надмірний шум, підвищений вміст у повітрі диму тощо), шкідливості пов’язані з обставинами праці, -- вони не є специфічними і зустрічаються на будь–якому виробництві (недостатні вентиляції, освітлення, площа, кубатура приміщення тощо).

Рівень безпеки людини з розвитком цивілізації постійно зростає. Розвиток науки і техніки, в цілому збільшуючи безпеку життєдіяльності людини, привів до появи цілого ряду нових проблем. Науковий аналіз виробничих травм доводить, що вони виникають головним чином внаслідок втрати міцності та надійності робочої техніки. Але нова механізація виробництва, зростання культури робітників, заходи з охорони праці знизили травматизм на виробництві. Проте, не слід і для працівника забувати про існуючу класифікацію виробничих шкідливостей, яка залежить від характеру їх походження. Звичайно, це – хімічні, фізичні, психофізіологічні та біологічні шкідливості, які нормуються шляхом встановлення стандартів, санітарних норм і кількісно оцінюються. Численними дослідженнями гігієністів і фізіологів праці встановлено, що виробничі шкідливості несприятливо впливають на працівників, що знижує їх дієздатність і погіршує стан здоров’я.

Необхідно зазначити, що наслідком дії виробничих шкідливостей можуть бути:

професійні захворювання; посилення захворювання, яке вже має працівник, та зниження опірності його організму по відношенню до зовнішніх чинників, що зумовлюють підвищення загальної захворюваності; зниження працездатності та продуктивності праці. Тому, вивчаючи виробничі шкідливості, слід усвідомити, де вони мають місце на виробництві, їх вплив на людину під час роботи та заходи щодо зниження їх негативного впливу.

         Що стосується, власне моєї професійної діяльності у недалекому майбутньому, пересвідчуюсь у формі нормативно закріпленого способу діяльності як такої, що узагальнена досвідом і здібностями моїх попередників. Тому, у процесі професійної підготовки, нормативно закріплений спосіб діяльності перетворюється на індивідуальний спосіб діяльності. І, оскільки всяка праця має предметно-дійову та психологічну основу, то в процесі виробничого навчання будуть формуватися і засвоюватися образи робочих дій та інформаційна основа моєї професійної діяльності. В результаті професійного навчання в ліцейній групі, засвоюються певні поєднання різних рухових та розумових дій, які вирішують конкретне трудове завдання і знаходять підкріплення у вигляді корисного результату. В процесі формування трудових навичок, я помітила, що поступово зникають зайві рухи, зменшується напруження, увага переноситься з процесу на результат, виробляється ритм дій і можливість довільно змінювати темп теоретично-практичної роботи. Схиляючись до розуміння безпечності у трудовій діяльності, рефлекторно формується автоматизм рухів і дій та створюються умови для одночасного виконання більш складної аналітико-синтетичної діяльності.

         Я пересвідчилась і усвідомила, що трудові навички формуються в процесі виробничих вправ — цілеспрямованого систематичного повторення діяльності з метою підвищення її якості. Але зважуючи охорону здорової життєдіяльності з фізіологічного погляду, виробнича вправа являє собою процес пристосування і відповідної зміни фізіологічних функцій організму людини для найбільш ефективного виконання конкретної роботи. Загалом, у процесі вправ, по мірі формування трудових навичок відбувається нарощування сили і визначаються способи її найраціональнішого використання, досягається зменшення енергетичних затрат на виконання операції. Вправи є дієвим засобом розвитку резервів організму, методом удосконалення діяльності. А це не менш важливо для забезпечення здорової професійної дії. У процесі вправ встановлюється злагоджена взаємодія між центральною нервовою системою, рецепторами, серцево-судинною та іншими системами організму.

Отже, я впевнена, що в майбутньому праця буде для людей безпечною, тому що кожна людина має право на безпечну працю… І кожна працююча людина – варта пошани, як сказав про неї Микола Сингаївський в поезії «Робота»:

Робота починалася руками, ропою воронилась на чолі… Каменярам підкорюється камінь, а хліборобам – просторінь землі. А дівчина красується собою, цвіте, як лілія, її античний стан. Не спиться лікарю з чужого болю, і сталеварів обпікає сталь. О суд життя! Його несе людина,

як меч, сувора, ніжна, як дитя. Як гончарем замішується глина, так і мене замішує життя. Обпалений на радощах, скорботах, я буду правим у Дніпра веслом. Коли мене захоплює робота, я твій до краплі, свято-ремесло. Тобі належать помисли і руки; моя душа відчула творчі муки і прочинила золоті ворота… Така вона – в душі моя Робота.

ТВОРЧА РОБОТА УЧАСНИКА МІЖНАРОДНОГО ФЕСТИВАЛЮ-КОНКУРСУ, ПРИУРОЧЕНОМУ 200-РІЧЧЮ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т.Г.ШЕВЧЕНКА НА ТЕМУ:

« КОХАННЯ ВЕЛИКОЇ ЛЮДИНИ – ГЛИБОКА ІСТОРІЯ ЦІЛОГО ПОКОЛІННЯ »

                                                                   Виконала учениця 15 групи

                                                                   Ковальчук Яна

                                                                   

2013 – 2014 н.р

                               Любовь... Ах, любови, любови одной!

                                     С нее на три века, на вечность бы стало!

                                               В своих бы обьятьях ее растопил!

                                               О, как бы я нежно, как нежно любил!..

                                               Но было некого любить;

                                               Сочетаваться не с кем было...

Т. Шевченко. «Тризна».

Яготин. 1843

Тисячі сторінок списано, сотні архівів вивчено, щоб поновити образи  тих, кого кохали генії світу цього.

Чому така дослідницька лихоманка? Хіба кохання не випадковість, не «суб’єктивний» момент у всякій об’єктивній справі, залишеній генієм для людства? І хіба не мають рації люди, що кажуть: «Яке кому діло до того, хто кого кохав? Це — особиста власність.» Ні, ці люди не мають рації, і кохання — не «особиста власність», а величезне, важливе дослідницьке завдання, яке безмежно збагачує.

Відповідь одностайна в будь-які часи, бо у тому, кого і як кохає велика, та й всяка людина,— розкривається суспільство, історія цілого покоління і її глибокі, конкретні риси. В тому, кого і як кохав творець,— один з ключів до його творчої тематики, до розуміння головних його сюжетів, до розгадки його соціальних, політичних, життєвих ідеалів. І особливо це вірно по відношенню до Тараса Григоровича Шевченка, який палко кохав у житті і кохав не ради «примхи», не задля «нервового піднесення», а шукав у коханні той великий зв’язок з суспільністю, прилучення до людства. Таким чином, він виходив із самотності,— особистої і суспільної,— що робить кохання наймогутнішим, найповнішим вираженням внутрішньої сутності людини. Хто хоч трохи заглибиться в творчість Тараса Шевченка, для того це безперечно ясно, власне, як і мені. Отож, ми говоритимемо не про творіння Шевченка, а про людину, чоловіка, який кохав і був коханим, що дало йому силу пера.

Першим сильним коханням Тараса Шевченка, була дитяча прихильність до сільської дівчинки, Оксани Коваленко,  старшої за нього роками. Ця прихильність багато в чому була вирішальною для поета. Оксана, по-перше, ви­значила собою тип жінки, яка йому подобалася. І по-друге, її історія стала основною темою його віршів і повістей. У 1841 році він присвячує Оксані «Мар'яну-черницю»; в Орській фортеці 1847 року, теж згадує її; у 1849, на Кос-Аралі, розповідає, про своє кохання до Оксани; в Оренбурзі, підводячи підсум­ки цієї подитячої любові, говорив:

А я так мало, небагато Благав у бога. Тільки хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою, Мою Оксаночку...        («Не молилася за мене...», 1850)

За віршами Тараса Шевченка ми можемо відновити всю історію Оксани і її образ. Дітьми вони «вкупочці росли» і «собі любились». Батьки хотіли одружити їх, коли підро­стуть. В цьому коханні старша, Оксана, була вчителем і на­ставником хлопчика, йому вона «утирала сльози», коли плакав, і ласкою знову відкривала Тарасові світ. Вона навчала його мові любові. Навчала його рідній пісні, у якій поет оспіває це величне почуття, коли, Оксана піде «острижена за москалями, а вернеться покриткою знеславленою»:

...Чужа чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту. Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво — твою красоту.. Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять. З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш. Оксано! Оксано! А я й досі плачу, і досі журюсь...                     («М ар'яна-черниця»)

Так, перше пережите Тарасом Шевченком кохання, дало основний образ його поезії.

Оксана запам’яталася йому «маленькою» і «кучерявою», в усій чарівності народного українського типу, незвичайно емоційною, оскільки перша дарує ласку, навчає німій мові кохання. І пізніше цей тип фатально буде подобатися Тарасові Шевченку у жінках, змушуючи його шукати в них оту, «справжню»,— подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалася йому Оксана.

Тому, дуже схожа на неї і старшинством, і наставництвом, і жіночістю — явилась другим, юнацьким коханням, що овіялось чарівністю чужого великого міста Вільно, чужого народу й чужої мови. Про це, власне, і розповідь наразі. Заприятелювавши з засланцем Броніславом Залеським Т. Шевченко усно й письмово, в роки з 1850 по1857, буде неодноразово згадувати з якоюсь особливою, інтимною ліричністю ліси і ріки цієї чужої для нього країни, Литви. У листі від 8 травня 1857 року він напише Зелеському у листі:

«Как бы я желал поплавать по этой матери литовских рек – Вилии ».

 А 10 лютого того самого року напише такі слова:

«Вильно, так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему».

Отож, друге кохання Т. Шевченка, молоденька польська швачка, Гусиковська, теж «чорноброва», теж багато в чому навчає і наставляє його. Вона навчила дворового козачка пана Енгельгардта польської мови, вона перша дала йому гостро пережити різницю між вільним і кріпаком, різницю між долями вільної і раба. Пам’ять про неї, хоч і в меншій мірі, все ж, видно, була дорога Тарасові, так само як пам’ять про Оксану. За чотири роки до смерті він бачить Гусиковську уві сні і записує у щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся Дуню, чернобровую Гусиковскую» (5 вересня 1857 року).

Закінчивши академію, уже прославленим портретистом і автором «Кобзаря», Тарас Шевченко їде в 1843 році на рідну Україну. І цей період його життя — 1843—1847 вважається, за словами дослідників -- найщасливіший і найбурхливіший, щедро насичений документальними даними про його пересування, роботу і творчі задуми, виявляється найбільш «потаємним» з погляду особистої його біографії.

А тим часом, саме в ці роки Шевченко і пережив справжнє своє, єдине велике кохання, до якого все раніш пережите є немовби прелюдією, а все пізніше — немовби логічним його наслідком. До цього кохання, він зовсім не думав про шлюб. Після нього, душевною реакцією стала безнадійність і нещасливість. Проте, з’являється у Тараса Шевченка характерна для нього пристрасна тяга до сім’ї, шлюбу, свого дому, своєї дружини, і притому дружини з близького йому, рідного середовища. Сам митець, може це й не дивно,— з такою цнотливістю і стриманістю зберіг про себе цю «найдорожчу» сторінку свого життя.

Отож, маємо нагоду відтворити крок за кроком, користуючись вказівками самого поета і опираючись на всі документальні дані – шлях закоханого кобзаря.

Розпочнемо із найтеплішої місцини серцю поета – села, що вабило молодого-літнього Шевченка і подихом своїм і благодаттю. Цей ландшафтний відступ і наблизить нас до гарячого і люблячого серця Шевченка.

…Центром сільського пейзажу сорокових років був поміщицький маєток з його церквою, парком і каплицею,— а вже потім, як оточення, деталь у поезії,— село «обідране кругом». Самі села з їх складовими частинами — архітектурою хати, розташуванням біля річки і ставка, зеленою вулицею, журавлями, високими шапками лелечих гнізд над вістрями дахів, які вони так полюбляють, і самі ці лелеки, що, підібгавши ногу, стоять у гнізді,— всі вони були між собою більш чи менш схожі, відрізнялись лише ступенем «обідраності». А поміщицькі маєтки на Україні були навдивовиж різноманітні. Що поміщик, що характер,— то й маєток, створений за примхливим особистим смаком однієї людини.

Майже всі кращі українські маєтки, знамениті своєю красою — Тростянець з його дендрологічним парком, Качанівка, Дігтярі, благородний і прекрасний Яготин, меланолійна Линовиця, Седнів, що  був колискою козацтва. Всі вони виникли на рівному місці, в степу. Їх гори і горби, їх безконечні парки й ущелини, їх глибокі ставки й озера, їх гроти і печери зроблені штучно. Десятки й сотні дарових кріпацьких рук, безіменних предків кобзаря Шевченка, геніальних синів народу, тягали цю природу в тачках, рили її лопатами, саджали, обливали своїм потом у прямому розумінні цього слова. Коли зараз проходиш безконечним парком Качанівки з його «груповими посадками дерев», з його «гіркою закоханих», з його ставками, ідеш, краєвиди змінюються краєвидами, красоти красотами, години летять, а паркові все ще кінця не видно, то важко уявити собі, що все це мистецтво створене і посаджене на голому місці, де від природи не було ні горбів, ні ущелин, ні ставків, ні озер, ні гаю…

Яготин був центром Пирятинського повіту, а мабуть, і центром усієї Полтавської губернії. Навколо яготинського маєтку жили поміщики Селецькі, Долгорукі, Завадовські, Лукашевичі, Закревські, Волховські, які доводились Рєпніну, волдодарю Яготина ріднею різних ступенів і свояками.

В радіусі цього полтавського кола і судилося розгорнутися коханню Тараса Шевченка.

         В один із таких поміщицьких будинків Волховських у Моїсіївці привіз на бал 29 червня 1843 року молодий письменник Гребінка молодого поета Тараса Шевченка. Саме у цьому маєтку зародилося приятелювання, терміном у чотири роки, між Тарасом Шевченком і відомим для того часу етнографом, прозаїком та віршувальником Олександром Чужбинським. Обидва їздили разом по Україні, поет гостював у сільці Ісківці, в будинку Чужбинського, жив з ним на одній квартирі в Києві. Із спільного перебування, наїздами на Україну, і склалися дорогоцінні матеріали «спогадів» Чужбинського.

         Чужбинському першому належить і згадка про жінку, яка залишалася за межами Шевченкової біографії. Але варто внести передусім корективи словами самого ж мемуариста:

 «Шевченко при всій видимій відвертості не любив, проте, висловлюватися».

Ще менше любив він висловлюватися на інтимні теми. Якщо Чужбинський не помітив у ньому серйозного почуття, то не тому, що поет, в розквіті своєї молодості і таланту, протягом п’яти кращих років життя свого взагалі серйозно не кохав,— а тому, що Шевченко не впустив його у свій внутрішній світ. Ступінь його скритності й соромливості видно хоча б з того факту, що він, два роки зберігаючи засушену блакитну квітку, яку зірвав з плаття жінки, знітився, коли Чужбинський її побачив, і своїм поясненням, звичайно, применшив своє почуття, оберігаючи його від вторгнення чужого ока.

Але хто була ця жінка? Чому Чужбинський її не назвав? І що можна видобути з його короткої розповіді?

Для початку хронологія-відтворення фактів.

Перші часи знайомства на балу 29 червня — літо 1843 року в Мойсівці. Через два роки— 1845 рік. Отже, у 1845 році Тарас Шевченко ще кохав і пам’ятав ту, що беріг квітку. Але якщо він повертався до неї «принаймні три рази», тобто в три різні періоди життя, то можна не ризикуючи включити і 1846 рік, тим більше, що саме в цьому році Шевченко часто бачився з Чужбинським. Треба шукати, такий маєток і таких людей, до яких Шевченко їздив часто і не на короткий термін під час своїх відвідин України, і їздив разом з Чужбинським.

Відомим припущенням може стати факт зустрічі у Мойсівці серед гостей Тетяни Густавівни Волховської, на балу 29 червня 1843 року.

Та спочатку спробуємо дізнатися -- про яких гостей у Волховської 29 червня 1843 року відомо з літературних джерел? Найдокладніше перелічуються вони у спогадах офіцера Мартина Залеського, свояка поета Богдана Залеського, а отже, засланого Шевченкового друга, Броніслава Залеського. Такожі були присутні постійні гості Волховської -- Василь Тарновський, де Бальмени, письменниця Софія Закревська, Євген Гребінка, маршалко Пирятинського повіту Селецький та донька Маруся (до неї єдиної із їхньої сім’ї був прихильний Шевченко).

Прослідковуючи взаємини Тараса Шевченка з поміщиками, вище названими, можна вказати, що Закревські і були тією головною «групою гостей», яка тісніше інших оточила Шевченка в Моїсіївці і з якою він зразу ж близько зійшовся. Селецькі відпадають. Крім Марусі, яку він зустрічав, зрештою, дуже рідко, Шевченко щиро і до кінця життя ненавидів цю сім’ю,— донощика-батька і кар’єриста-сина. Відпадають де Бальмени. Крім дружби з Жаком де Бальменом (убитим на Кавказі) і Сергієм де Бальменом (одруженим з селянкою),— з цією родиною його ніщо не зв’язувало, і слідів перебування його в Линовицях не збереглося. Відпадають Тарновські. Відпадають, з погляду, який нас цікавить, і Волховські, тому що серед них не було жодної жіночої постаті, здатної стати «героїнею роману»,— Моїсівка служила тільки місцем зустрічі. Все наступне життя Шевченка на Україні свідчить якраз про те, що саме з Закревським він заприятелював міцніше, аніж з іншими, і маєток Закревських, Березові Рудки, відвідував найчастіше.

         Про близькі стосунки Шевченка і Закревських свідчить єдина записка, що не пройша цензуру і до нинішнього часу  існує як документ. Вона написана хворим поетом, на клаптику поганого зеленого паперу  Віктору Закревському. В ній є, по суті, тільки одне прохання і тільки один жаль, звернені до однієї-єдиної жінки, ім’я якої Шевченко виділив з усієї численної родини Закревських: «Всім вашим родичам низенько кланяюсь, у кого є чада, то і до чадів, а в кого нема, то тільки так. А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень. Скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною пожартувала» (10 листопала 1843 року).

Після листа, адресованого Віктору, ці рядки справляють надзвичайно щире, тепле, людяне, власне шевченківське враження. Здається, що він просто недужий, що він мало не плаче, що проклята хуртовина розгулялася і заважає йому приїхати... Двічі повторено «скажи», «скажи їй». І все це звернено до «Ганни вродливої». І щось свіже, чисте, справжнє раптом устає і покриває всю решту змісту листа.

Чи була інша «Ганна вродлива», крім дружини Платона Олексійовича Закревського?

Поглянемо на художню спадщину Шевченка цього періоду. Серед його портретів від 1843 року є два, виконані олією, зі знятими з них такими ж копіями. Це портрети «Ганни Іванівни Закревської» та її чоловіка, «Платона Олексійовича Закревського». Чоловік Ганни зроблений поганенько, — це безбарвний, з дрібними рисами, маловиразний повнокровний чоловік з червоно-рожевим обличчям, типу, який діти звуть «поросячим». Але перед портретом Ганни ви зупиняєтесь мимоволі і вдивляємося довго, якщо навіть нічого не знаємо про неї. На жодному іншому з портретів Т. Шевченка, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, нема такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської. І очі ці особливі: вони здаються чорними, але, якщо придивитися, ви бачите, як старанно Шевченко втримав у них справжній їх колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву. Отже, очі Ганни Іванівни були синіми,— дуже важлива обставина, тому що синіх очей поет майже ніде й ніколи не оспівував і улюбленими очима його поем були очі карі:

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

                         («N. N.—Сонце заходить, гори чорніють…»)

Ніби у відповідь на внутрішні почування Шевченка і безперечне обізнання у цьому чоловіка Ганни Закревської, збереглася надзвичайно загадкова записка О. В. Капніста до Т. Шевченка, яка припадає саме на цей час (18 січня 1844 року). У ній є такі рядки, що їх важко пояснити:

«...Мені доручено просити Вас не заїжджати, як Ви збиралися, до Закревського, а головне, не писати йому ні з якого приводу. Я знаю Вас і цілком певний, що Ви свято і непорушно це виконаєте. Не засмучуйтесь, добрий Тарасе Григоровичу, моєю відвертістю. Вона не з поганого джерела. Якщо згадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити Вам з відвертістю... Тимчасове захоплення зникає, як дим, але нерідко плями не виводяться і затьмарюють душу, відбиваючись на совісті. Я розраховую на твердість Вашого характеру і гадаю, що Ви виконаєте прохання моє не для мене...»

Увесь тон записки свідчить про якусь неприємність, про щось, що сталося у зв’язку з поетовим листом або його відвідинами. Навряд також потрібна була б така записка, коли б мова йшла про залицяння поета до однієї з дівчат Закревських, яку просватали за іншого,— поет і сам не чекав би вказівок, як треба діяти, та і «плями, які не виводяться» і затьмарюють душу, нічого спільного не мають з таким залицянням. Мова тут найімовірніше може йти про ревнощі старого Платона Закревського і про якусь записку до Віктора, яка могла йому потрапити до рук.

Розгорнемо тепер останнє свідчення, найвирішальніше — вірші Т. Г. Шевченка, які стосуються кохання у вузькому значенні цього слова. Поет не любив друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання він зробив виняток для Оксани Коваленко, та й то залишивши крапки в її прізвищі; для Варвари Миколаївни Рєпніної, присвятивши їй «Тризну»; і для маленької Мар’яни, дівчинки. Але до заслання він і взагалі не писав ліричних віршів, які могли б стати біографам вказівкою на особисто пережите поетом. Лише на засланні Тарас Шевченко стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось», про свою кохану,— але й тут він не робить посвят або ставить літерацію N. N. Тому для біографів і власне усіх поколінь читачів дуже великого документального значення набуває вірш, написаний Шевченком під час зимівлі на Кос-Аралі, в 1848 році, де поет, у самотині «бог зна колишнії случаї» в душі своїй «перебирав та описував». Адже він, мабуть, адресований невідомій і для Чужбинського, молодій особі із блакитними квітами на сукні. Одну із квіточок Шевченко таємно оберігав від зайвих очей. Цей вірш знайомий читачам у його другому варіанті, і, всупереч звичайній стриманості поета, він адресований конкретній особі, схованій під двома літерами — Г. 3.

То, можливо це і є «молодичка» Ганна Закревська – одружена і недоступна для люблячого Шевченкогового серця..?

Як відступ: У Шевченка були дві захалявні книжечки на засланні, мала і велика. Одна служила йому чернеткою, а в другу він переписував уже начисто. В першій вірш ще не має двох літер присвяти, але зате він яскравіший і багато в чому відвертіший. Переписуючи його начисто, Т. Шевченко виправив кострубатості, дещо викреслив і надписав дві перші літери імені і прізвища тієї, якій присвятив його. Приїхавши з заслання, він надрукував цей вірш 1860 року в альманасі «Хата», назвавши його «На Вкраїну» і не давши в друк присвяти, тому що та, якій він присвятив його, і чоловік цієї жінки були ще живі,— вони набагато пережили самого поета.

 Ось як слухається цей вірш саме у чорновому варіанті із захалявної книжечки Тараса Шевченка:

                                        Г.З.

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені Такою свіже молодою І прехорошою такою, Як нині — в дальній стороні, Та ще й в неволі, степ і море Посиніли синіше, І лютеє лихеє горе Погіршало ще гірше! А ти, моя єдиная. Ведеш за собою Літа мої молодії, І передо мною Ніби з моря виступають Широкії села З вишневими садочками І люде веселі. І те село, і ті люде, Привітали!.. Чи жива ти, Старенькая мати? Чи збираються ще й досі Веселії гості Погуляти у старої, Погуляти просто. По-давньому, як то кажуть, Од світу до світу? А ви, мої молодії Веселії діти,

Рожевії дівчаточка... І досі в старої Танцюєте, красуєтесь... А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве! І досі меж ними Царицею походжаєш? І тими очима, Аж чорними — голубими, І досі чаруєш  Людські душі... люде й досі Дивуються всує На стан гнучий? Свято моє!  Єдинеє свято! Як зійдуться коло тебе    Рожеві дівчата, Защебечуть по своєму Доброму звичаю, Нагадають про торішнє, Дудочку1 згадають, Може, яка і про мене Скаже яке лихо? Усміхнися, моє серце Тихесенько-тихо Почервоній, моє любе, І більше нічого, А я, зоренько, в неволі Хвалитиму бога!

Так вилився у Тараса Шевченка первісно цей найліричніший з його віршів, такий глибоко інтимний, що здається — він вимовляє його пошепки, не вустами, а серцем... Велике переживання, справжнє, глибоко сховане, так глибоко, що навіть біографи не зуміли докопатися до нього, постає в цьому вірші, присвяченому Г. 3.,— Ганні Закревській,— і старий Шевченко за рік до смерті друкує його з адресою «На Вкраїну»,— можливо, посилаючи прощальний привіт коханій...

Якби зострілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якее тихеє ти слово Тойді б промовила мені? Ніякого і не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши:—Снилося дурній.— А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво!          («Якби зотрілися ми знову...»

Переживши нещасливе кохання до Ганни, Тарас Шевченко немовби попрощався з першим періодом своєї молодості. Над усіма особистими захопленнями постає тепер одне бажання — створити сім’ю, знайти справжню, близьку жінку, таку, щоб знала і розуміла його, свою, з свого середовища. І всі зустрічі його в останні до заслання місяці пройняті цим основним бажанням, викликані ним. Сюди відноситься насамперед коротенька зустріч з дівчиною і бесіда з нею на славнозвісному «друкарському ганочку» в Київській Лаврі. Можливо, що образ дівчини-прочанки злився в творчій уяві  Шевченка з образом гарненької попівни, Федосії Григорівни Кошиць, до якої посватався приблизно в той же час. Бажання створити сім’ю, знайти дружину, одружитися, і притому на рідній землі, в рідному колі, приводить його в рідні місця, до односельчан, у пошуках нареченої. З Кошиць його зв’язували спогади дитинства, батько її був священиком у Кирилівці, і аромат тривкого, затишного щастя в оточенні рідних і любих, на тлі оспіваного ним сільського пейзажу, захопив поета своєю утопічною чарівністю,— утопічною тому, що він і попівни своєї не знав, і батька її не зрозумів. Для священика, такий зять був небажаний і ненадійний, а характер Федосії Григорівни, мабуть, чи не пихатий і пустий.       

У газеті «Зоря» за 1800 рік, № 237, надруковано спогади київського студента медика без вказівки на повне ім’я -- «Ф. Н.»

 Якось, проходячи жіночою палатою хірургічної клініки, цей студент почув вередливі примхливі вигуки хворої, яку оперували місяць тому:

«От, мовляв, якби я була Шевченковою дружиною, зі мною так би не поводились».

Хвора виявилась Федосією Григорівною. Студент переказує її розповіді: як Шевченко до неї сватався і як поет, оточений юрмою односельчан, переважно родичів (половина Кирилівки населена була Шевченками), переходив з хати в хату, від рідні до рідні, веселив усіх своїми примовками і піснями, а іноді і «гопака садив». Любив він також і посумувати з старими дідами, «згадати колишнє». Студент переказує ще, що, за розповідями хворої, кирилівці і досі не вірять у смерть Шевченка, а вважають, що він «притаївся тільки».

В уяві Тараса Шевченка, в далекій аральській пустелі, обидва ці сватання могли злитися в одне і навіть здатися щасливими. Він писав Йосипу Бодянському 3 січня 1850 року з Оренбурга:

«Поїхав я тойді в Київ, і думав уже в Києві оженитися та й жить на світі, як добрі люде живуть,— уже було й подружіє найшлось...»

І невдале кохання, і палке бажання одружитися, знайти дружину, розірвати самотність, жити, як живуть «добрі люде», залишилися позаду. Шевченко в далекому, пустельному засланні, без друзів, хоч трохи близьких йому по духу, далеко від земляків, від батьківщини, від ремесла, від колишнього звання, від товариства. В довгу зимівлю 1848 року на Кос-Аралі він живе спогадами:

Бог зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую...

                                («Мов за подушне, оступили»)

Поет пише цілий вінок ліричних віршів, навіяних цими «колишніми случаями». А навколо морально невимогливі люди з дисциплінарного батальйону, начальство, що спилося, одуріло від пустоти і службізму, дрібна розпуста. Нездорове почуття тимчасовості, умовності, минущості цього випадкового перебування край світу, де і думати не хочеться як-небудь осісти, вбити міцно цвяха в стіну, не вплинуло на ставлення Шевченка до жінки, на його шукання «подружжя»; ні листи, ні мемуари не зберегли імен тих жінок, з якими на засланні зустрічався Т. Г. Шевченко, за винятком татарки Забаржади. Повернувшись з Аральської експедиції, Шевченко провів зиму в Оренбурзі. Федір Лазаревський розповідає у своїх спогадах, що на холостяцьких вечірках з поетом бувала «незмінна подруга Тарасова — татарка Забаржада, чудової краси».

Людина з найглибшою потребою кохання і шлюбу, з ніжною і чистою душею, з селянським інстинктом побудувати сім’ю, Т. Шевченко десять років на засланні був приречений на «публичную жизнь» солдата, на прозорі стіни казарм, на зведення глибокої людської потреби до грубого «вдоволення нужди», що практикувалася в казармах як частина солдатського побуту.

Та ось взимку 1854—1855 року йому знову блиснуло кохання, справжнє, велике,— і обірвалося. Вперше він заговорив про це кохання у листі до Б. Залеського від 9 жовтня, закінчилося воно між 6 і 10 квітня.

І ось розповідь про це кохання:

В Новопетрівську фортецю, на зміну колишнього коменданта Маєвського, приїхав новий, Іраклій Усков, з дружиною і дітьми.

Перше, що зігріло Шевченкові душу, були діти. Поет палко полюбив їх. Про його вміння поводитися з дітьми, про любов до нього дітей є десятки зворушливих свідчень в мемуарній літературі. Взагалі характер Шевченка не можна зрозуміти повністю, не знаючи його любові до дітей і старих. З дітьми і старими (останнє трапляється рідше, ніж перше!) Тарасу Шевченку було цікавіше, душевно тепліше, ніж з дорослими. У своїх повістях Тарас Шевченко також надзвичайно м’яко і тепло говорить про старих людей. Що ж приваблювало його в них? Не тільки великий життєвий досвід, уміння розповісти багато такого з минулого, чого не знають молоді. В душевному своєму тяжінні до малих дітей і до старих людей, тобто до повної, уже заспокоєної і визнаної старості, Шевченко виявляє головну, міцну рису свого характеру. Велика і душевна дитина, Шевченко шукав подібних до себе людей, таких, з якими було йому легше і простіше, і цих людей, які відмовилися і від суб’єктивного і ще не втратили первісної чистоти, він  знаходив у людях похилого віку і в маленьких дітях. Звідси також його любов до матерів:

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.                («У нашім раї на землі...»)

І його ненависть до панського звичаю заміняти матерів найнятою «мамкою»:

Добре отим панам жити: Нічого не знають,      І не знають, як ті діти У їх виростають,

Бо матері там немає, А мамку наймають.  («У нашім раї на землі...», перша редакція)

Все це треба згадати для того, щоб зрозуміти новопетрівський роман Шевченка. Проживши роки казарменним життям, без сім’ї і справжнього жіночого товариства, Тарас Григорович стає вхожий у сім’ю нового коменданта, Іраклія Олександровича Ускова. Комендантша, Агафія Ємельянівна (Шевченко називав її, Агата) вродлива, молода світська жінка, привезла і поховала в Новопетрівському трирічного сина Дмитра. Це й зблизило поета з сім’єю Ускових. Коли давній Шевченків приятель, лікар Козачковський, написав йому про смерть своєї дитини, поет поділився з ним і своїм горем:

«Недавно прибивший комендант привез с собою жену и одно дитя, по третьему году, милое, прекрасное дитя... Я полюбил это прекрасное дитя, а оно, бедное, так привязалося ко мне, что бывало и во сне звало к себе лысого дядю... И что же? Оно, бедное, захворало, долго томилося и умерло…» (30 червня 1853 року).

Тарас Шевченко сам зробив йому пам’ятник з білого каменю в «лицарськім штибі», і зачарування дитиною перейшло в схиляння перед матір’ю. Агата Ускова довго здавалася йому найвищою досконалістю:

 «Это одно, единственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии... можно сказать, что я совершенно счастлив; да и можно ли быть иначе в присутствии высоконравственной и физически прекрасной женщины?» (Лист до Бронеслава Залеського від 9 жовтня 1854 року).

«Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий. Если бы не это одно-единственное, родственное моєму сердцу, я не знал бы, что с собою делать. Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благородной моєю душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей» (Лист до  Залеського від 10 лютого 1855 року).

Досить було обмовитися комендантші про те, що вона любить німецького поета Кернера, як Шевченко виписує через Сигізмунда Сераковського томик Кернера. Він няньчиться з її дівчатками, Наташею і Надею. Він розгортає перед Усковою всю теплоту і безмежне багатство своєї душі. Ускова запам’ятала, як на прогулянках поет називав їй рослини, розповідав про них, як він старався видобути "повчання і інтерес з усього, що траплялося їм по дорозі. Вона розповідає у своїх спогадах про те, якими чарівними були ці прогулянки. Але ось «вийшла плітка» -- хтось комусь щось сказав. До комендантші дійшло, вона «змушена була» відвадити поета, можливо, і «гостра розмова» відбулася. Комендантша замість прогулянок стала сидіти вдома і невтомно грати з гостями в преферанс. Повітряний замок, побудований поетом, розвалився. Вся чарівність, що йому примріялася, незвичайна жінка, щастя від зустрічей з нею,— відразу злиняло, речі стали на свої місця, тверезий розум Тараса Шевченка, на хвилину одурений, побачив їх такими, якими вони були в дійсності,— звичайна провінційна дама, з міщанськими інтересами, манірна, любить прибрехати, погана мати — і весь уклад отої ненависної йому офіцерської сім’ї з карточними столами, пирогами та плітками.

…Звільнення з заслання знову пробуджує у Шевченка потребу сім’ї і шлюбу. Він постарів і хворий, змучений цингою; вигляд у нього аж ніяк не бажає кращого: кожух, чоботи, сорочка. А проте, застрявши по дорозі до Петербурга в Нижньому Новгороді на п’ять місяців, він закохується у п’ятнадцятирічну актрису Катерину Піунову і освідчується їй, незважаючи на двадцять вісім років різниці між ними. Можна, звичайно, пояснити захоплення поета Піуновою. Вабила Тараса Шевченка  її кров кріпачки (онучка кріпосної акторки), і фатальна схожість її з безсмертним для нього типом Оксани,— те миле, молоде, мініатюрно-граціозне, кучеряве, емоційне. Шевченко прив’язався до всієї її численної рідні, до молодших сестер і братів, носив їй книжки, читав з нею Пушкіна, Гете, вчив її створювати глибші образи на сцені. Та коли поет написав Піуновій про своє кохання і бажання одружитися, родина заметушилася невдоволено, актриса почала уникати поета, і його якийсь час дуже грубо і нетактовно «водили за носа» (із щоденника).

Коли Т. Г. Шевченко приїхав нарешті із Нижнього Новгорода до Петербурга, після розриву із Катериною Піуновою, потреба одружитися, створити дім, поняньчити власних дітей стала такою сильною в ньому, що нею забарвлені всі останні роки його емоційного життя. Чим частіше доводиться йому стукати в двері різних «Альфонсин» («цинизм», коротко записує він у щоденнику), тим бажанішою, нав’язливішою, невідступною стає мрія про шлюб, йому навіть «однаково» з ким — аби тільки дівчина проста, молода, добра, «гарна дівчина» з рідних місць, аби тільки він, старий, сподобавсь, а там і одружитися, та швидше, та купити хату на Україні і здійснити все, про що співалося у віршах, про що писа­лося в повістях,— тихе життя душа в душу, село зі ставком і греблею, з зеленим гаєм, з вишневим садочком, з пасікою, з городом:

Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві. Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!.. («N.N.—Мені тринадцятий минало...»)

З заможним своїм сільським свояком, хазяйновитим Варфоломієм Шевченком, він листується, доручає йому знайти і купити для нього садибу. Особисто малює план свого майбутнього будинку, робить його проект. Чи буде це коли-небудь? Чи побачить він свою хату над Дніпром, свій залитий вишневим цвітом весняний садок, світлу ук­раїнську ніч, молоду матір з його власною дитиною? Вар­фоломій Григорович запевняє, що буде, аби тільки гроші, а садибу нагледів, хороша, над самим Дніпром, і ось-ось купить. Поет сватається до наймички Варфоломія, кріпач­ки Хариті, але Харитя відмовляє. Їй страшно йти за пана, та ще й старого, і віри в нього немає. Тарас Шевченко нарешті, через дванадцять років, сам виривається на рід­ну Україну, домовитися з поміщиком про садибу, подиви­тися на покупку, пошукати нареченої. Тепер він шукає наречену через молоду дружину Максимовича, Ма­рію Василівну. Поет познайомився з нею проїздом із за­слання в Москві:

«И где он, старый антикварий выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно!» («Щоденник», 18 березня 1858 року).

Є дослідники, які твердять, що поет, відвідавши подружжя Максимовичів 1859 року на Україні і живучи в них на Михайлівській горі, зблизився з молодою «Максимовичкою». Вони твердять навіть, що син, який народився у старого професора через дев’ять місяців після відвідин поета,— прямий нащадок Тараса Шевченка. Як докази наводять ніжні листи, поема «Марія» з її чистим, полум’яним епосом, яка писалася на Михайлівській горі і читалася молодій дружині професора. Проте і не в звичаї, не в моралі, не в стилі ні самого Тараса Шевченка, який глибоко і серйозно дивився на шлюб, ні родини, якою була родина Максимовичів,— переступити цю дистанцію, та ще в коротенький приїзд, та ще тоді, коли Т. Шевченко сам палко хотів побудувати міцну сім’ю. Був і ще один настрій, який, можливо, володів у ті дні Шевченком: він згадував — згадував минулі роки, людей, які пройшли, кохання, яким жив колись,— і це теж могло утримати його від занадто повного і гарячого почуття до Марії Василівни, спонукавши в той же час до задушевних і ніжних бесід з нею як з «наперсницею» минулого і порадницею у виборі нареченої.

Про кого ж думав він – Великий Кобзар? Дванадцять років заслання і самотності минуло відтоді, як молодий поет їздив і «бенкетував» по маєтках України, а «стежечками» його батьківщини ходила кохана,— можливо, збірний образ жінок, котрих він кохав,— і тепер ця стежечка поросла для нього колючим терном, минуле — сплинуло без вороття, на батьківщину заборонено шляхи. Сам Шевченко у Качанівському альбомі записав про це всього лиш два рядки:

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Отже, сільську утопію зруйновано. Петербург, ще недавно бажаний, бо ховав серце поета від розчарування сільського подружнього щастя, став йому ненависний.

«Я вже другий місяць як гнию в петербурзькому болоті»,— писав він 9 жовтня 1859 року Максимовичу.

І тут він зустрічається з тією самою натурщицею Амалією Клоберг, яку описав в оповіданні «Художник» під іменем Паші. Вона виявляється чи не найбільш тривалою за часом з усіх пережитих ним особистих зв’язків. П’ятнадцятирічною входить в його академічну мансарду та, яку він «відбив» у свого вчителя друга Сошенка. І тридцятирічною відвідує ту саму майстерню старого Т. Г. Шевченка в 1859 році.  Щоправда, встановити цього з повною вірогідністю не можна. Але можна вдатися до ланцюга «складових частин».

1839 року студент Шевченко малює портрет молоденької натурщиці, в ліжку, з розпущеним волоссям, оголеною до грудей, з напівдитячим ротом і очима. Портрет цей акварельний має в паспорті вказівку, що оригінал його — колишня Сошенкова наречена, яку Шевченко називатиме «Паша», в оповіданні «Художник».

Через багато років, повернувшись із заслання, Тарас Григорович знову поселився в академічній майстерні.

Чи та сама це особа? Чи може Амалія Клоберг в тридцять років знову привабити до себе старого хворого Шевченка? Та легковажна натурщиця стає лишень рожевим туманом.

Відчай поступово  минає, і нова надія одружитися зі своєю, з кріпачкою, раптом оживає для поета. Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку поміщика Макарова Ликеру Полусмакову — і знову вірить. Це все той же фатальний для нього тип,— граціозна кучерява голівка, колишня, з дитинства Оксана, що підросла,— зовнішньо схожа і на Марію Василівну Максимович. Її ліниву неохайність, сухість, корисливість Тарас Шевченко приймає за селянську простоту, життєву мудрість і кмітливість. Починається останній самообман його життя, жахливий своїм трагізмом. Тургенєв, який бачив Ликеру у Карташевських, так описує дівчину:

«Істота молода, свіжа, трохи груба, не надто красива, з чудовим білявим волоссям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою, яка властива її племені».

Ця постава і обманула поета. Під нею ховалася звичайна дівоча жадібність до подарунків, схожа на піуновську, побоювання вийти за «старого і лисого», та ще цікавість, чи багатий він, скільки заробляє, і лінь до роботи, і бажання «досадити панночкам Карташевським». Луша була такою самою «двірською покоївкою», зіпсованою «службою у панів», якою була Піунова, «акторка-кріпачка» або по-іншому -- дочка кріпаків.

У однієї і другої двірське кріпацтво виїло «самостійність», одна й друга були зразками тієї самої дрібної «несамостійності», про яку Тарас Шевченко писав у щоденнику (24 лютого 1858 року):

«Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность».

Іншими словами, це -- рабська психологія, яка залежить від «зовнішніх обставин», душа, позбавлена вільного, внутрішнього жесту. І Луша, як Піунова, будувала своє життя не зсередини, вона підкорялася честолюбству, самолюбству, лінощам, примхам.

 Шевченко пережив своє останнє женихання так само бурхливо, як роман з Усковою. Ликера Полусмакова вийшла пізніше заміж за царськосельського перукаря Яковлєва, прогнала чоловіка, тримала якийсь час сама його заклад, а на старість оселилася в Каневі і часто ходила на могилу Шевченка.

Чи була Ликера останньою в житті Тараса Шевченка? Від Оксани Коваленко і до Ликери Полусмакової, знижуючись і знижуючись, жіночий образ все більше втрачав для кобзаря своє формуюче, світле, натхненне значення. Самотність замикалася навколо нього.

...Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема. Анікогісінько нема!                  («Минули літа молодії...»)

Але перед самою смертю в це замкнене коло увійшла безіменна ніжність. Поет Полонський, який відвідав Шевченка, розповідає: «Казали мені, що в цей час він уже був у закоханих стосунках з якоюсь бідною молоденькою міщаночкою, був їй відданий всією душею і воркував, як голуб, коли вона приходила до нього на побачення — в благеньких черевиках, в одній хустині і тремтячи від холоду в морозяні ночі. Тільки таких і міг кохати Шевченко; я б і уявити собі не міг його закоханим в яку-небудь світську баришню».

Якщо розповідь Полонського достовірна, а вона припадає на останню зиму життя поета, то тепле людське кохання все ж осяяло «усмішкою прощальною» вечірній пруг поета. В останньому вірші Тараса Шевченка це підтверджується: він звернений до невідомої «сусідоньки убогої»; саме з нею, з «небогою», він збирається «риштувать вози в далекую дорогу» і має надію ще пожити. Саме їй Тарас Григорович наостанку, в найостанніших віршах, виведених його рукою, знову пропонує «поставити хаточку» в гаю і насадити «кругом хатини» садочок:

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу...

Імені цієї лагідної розрадниці не збереглося...

Не пощастило Тарасові Шевченку одружитися, сльозами-водою розлилося «святеє диво»,— зустріч остання з чужою дружиною, молоденькою дочкою сотенного осавула, відданою заміж за пошлого кріпосника, старшого від неї на двадцять один рік.

Проте описовість подальша, нехай стане невеликим відступом, який наблизить нас до розуміння великої сили любові загалом…

Саме в ті дні, Шевченко безвихідно страждав від самотності і думав, що

...Он, бедняк, он всем не свой,

И тут и там. Планета наша,

Прекрасний мир наш, рай земной,

Во всех концах ему чужой...—

І Тарасові здавалося, що він «від народу відстав і до панів не пристав», поет оточений був тими, хто віддав йому свою повну, безсмертну любов, хто виніс його на своїх благородних плечах до невмирущої слави,— він оточений був своїм народом і ділами його. Віддалення робить з речами чудеса. Ми бачимо зараз в історії те, що тоді здавалося б фантазією,— бачимо поета господарем тих самих маєтків, де він страждав пасинком, і бачимо народ — господарем не чужого, а свого ж добра. Тому що справжньою реальністю світу, що залишається і не минає, був і зостається труд, вкладений людиною в суспільство. Ми й досі дивуємося, як легко Шевченко входив у чуже для нього середовище і як він спокійно і гарно рухався серед «поміщицької пишноти», на яку дивився в юності з передпокою козачком поміщика Енгельгардта. Шевченко ступав не в чужій пишноті, а в «саду речей», створених його братами й сестрами. Він бачив не тільки речі, він розшукував і відвідував майстрів – безіменних кріпаків.

За повістями Кобзаря ми знаємо, що дружба зв’язувала його з кріпосними музикантами. Величезний інтерес виявляв він до кріпосних живописців. У селі Березові Рудки досі живе родина Третячевських, художників трьох поколінь. Дід їхній, Андрій Мартинович, кріпак Платона Закревського, був богомазом (у селі всі ікони його роботи); син, Єгор, непоганим портретистом, а вже онук, радянський колгоспник Андрій Єгорович,— пейзажист-реаліст, і цікаво простежити, як від діда до сина пом’якшується церковно-візантійська непорушність письма, а в онука зникає зовсім. У їхній чистій полтавській хаті з глиняною долівкою, потрушеною духмяними травами, з широкими лавами попід стінами і рушниками на божниці, висить багато картин, зберігалася і чудова композиція мадонни за Рафаелем роботи старого богомаза. Цю композицію експерти вважають першокласною. Тарас Григорович теж хвалив її, він частенько заходив до Третячевського, дивився його роботи, і в родині збереглася пам’ять про ці відвідини.

І коли Тарас Шевченко помер, усі парки і сади України, де бував поет, раптом покрилися чудесними пам’ятниками йому. Їх споруджує народ. Куди б ми не приїхали, нам показують цей пам’ятник,— «улюблений Шевченків дуб». Краще дерево в кожному з парків, кряжисте, вікове, розложисте, липа, дуб або клен,— народ оголошує шевченківським і розповідає, що під ним поет сидів і писав. У Пушкіна була улюблена тополя в Криму. А у Шевченка — десятки і сотні таких улюбленців.

І до цього часу продовжує народ ставити Шевченку свої пам’ятники. Ось дещо на підтвердження цього. В англійському парку Яготина, лицем до річки Супою, стоїть флігель, з двох його боків колони під трикутним фронтоном. А перед флігелем висока «шевченківська» липа з голим сухим верховіттям, на самій її маківці— гніздо лелеки, і навесні стримить з гнізда велична голова лелечихи. То лелека сидить на яйцях.

А у флігелі, де напівстерті на стінах, бліді, благородні фрески — дерева, виноградне листя навколо граток, натюрморт з вазою. Тут, безіменна  екскурсія залишила напис:

«Спи спокійно, батьку наш, великий син народу, тебе люблять і шанують всюди, всюди. Вже змінилося лице тої землі, по якій ти ходив і сльози проливав, плачучись на себе і на свою лиху долю. Тепер народи вільної, щасливої України читають і люблять твої геніальні творіння. Спи спокійно, наш рідний батьку».

А в моєму краї – Ізяславському районі, пам’ять про Великого сина українського народу множиться. У День знань 1 вересня 2013 року відбулося урочисте відкриття погруддя Тараса Шевченка на території санаторної школи-інтернат у селі Плужне. Наразі, оздоблено ландшафтну місцину в районному центрі, у древньому Ізяславі. Створено проектну документацію, і, вже у пам’ятні березневі дні, краяни зможуть покласти квіти до підніжжя скульптури  Великого Кобзаря.

Нехай слово шевченкове увіковічене століттями, залюблене у життя і «вроду земну», у неповторній любові до жінки, матері, коханої, прихилить кожну людську істоту до творчої житейської любові, що подарована нам велетенською надхмарною силою і розумом серця:

…Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте,

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

                        (Кос-Арал, 1849р. «Буває, іноді старий…»)

ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ

1.     Тарас Шевченко про мистецтво. Пам’ятки естетичної думки. Збірник. Видання друге. Упор. І.І.Стебун. – К.: МИСТЕЦТВО, 1984.

2.     Т. Г.Шевченко. Кобзар. Повна ілюстрована збірка. Колектив укладачів: Дзюба І.М., Андрущенко С.А., Андрущенко Т.І. – Харків: видавництво «Клуб сімейного дозвілля». 2012.

3.     Іван Дзюба. Хроніка одного життя.

4.     Тарас Шенвченко. Марієтта Шагінян. –  К.:«Дніпро», 1984.

5.     Тарас Шевченко. Буквар південноруський 1861 року. – К.: «Веселка», 1991.

6.     Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка.

7.     Шкільна бібліотека. Розлилися круті бережечки. Упор. В.Лопата. – К.: ВЕСЕЛКА, 1985.

8.     Українське народознавство. За ред. С.П.Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф.Кирчіва. – Львів: Видавничий центр «Фенікс», 1994.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ІЗЯСЛАВСЬКА ФІЛІЯ

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Секція української літератури

         В МЕНІ ЛІТОПИС РІДНОКРАЮ         

 

                                                            Роботу виконав

                                                           Задерей Богдан

                                                          учень 35 групи

                                                                     Плужненського ПАЛ

                                                   м. Ізяслава

                                                                 Науковий керівник

                                                                           викладач вищої категорії

                                                              сарший викладач

                                                                   Плужненського ПАЛ

                                                                                        Даниленко Галина Анатоліївна

М. Ізяслав  

Тема роботи: « В мені літопис ріднокраю »

Автор: Задерей Богдан

Науковий керівник: Даниленко Галина Анатоліївна

Територіальне відділення МАН: Ізяславська філія Хмельницького територіального відділення МАН

Базовий позашкільни  й навчальний заклад: Будинок творчості дітей та юнацтва

Навчальний заклад: Плужненський ПАЛ, ІІІ курс, м. Ізяслав

Тези до наукової роботи

          Метою роботи є характеристика творчого шляху В.І.Кравчука та розкриття педагогічно-літературної діяльності письменника Ізяславського краю. На сьогоді творча особистість нашого земляка не є достатньо вивченою, через відсутність теоретичного матеріалу по вивченню життєвого та творчого шляху Василя Кравчука. Актуальною є спроба розкрити значимість діяльності цієї людини у багатогранності його таланту, як письменника і тонкого лірика, гумориста і сатирика, публіциста і журналіста, композитора, педагога та громадського діяча.

          Практичне  застосування полягає в тому, що даний матеріал може бути використаний при укладанні навчального посібника для вивчення  життя і творчості Василя Кравчука. Також, дана робота може знайти своє застосування при написанні науково-публіцистичних праць з української літератури та історії, оскільки в ній подані приклади творів, що мають історичну основу – відображення важкого життя земляків довоєнного і післявоєнного села. Зібраний досліджуваний матеріал є важливим чинником формування національної свідомості молодого покоління на засадах добра, справедливості, любові до рідної Подільської землі.

          Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додаткових наочних матеріалів. У вступі подано матеріал про розвиток літературної діяльності династії письменників Хмельниччини, що свіжістю свого мислення влились у Спілку письменників України. Розкрито об’єкт дослідження, його значимість у вивченні,  завдання. Визначено актульність вивчення творчого доробку з метою виховання молодого покоління.

          В основній частині подано харктеристику становлення творчої особистості В.Кравчука через дослідження його життя – дитинства та юності, роки навчання та педагогічної діяльності. На основі прикладів творчого доробку у різних жанрах В.Кравчука, його співпраця з періодисними виданнями, розкрита  історична роль діяльності цієї людини в нашому краї та в Україні загалом, в різні роки та періоди. Актуальним на сучасному етапі є прагнення автора підкреслити важливість досліджуванрої моделі для сьогодення і необхідність вивчення громадської діяльності В.Кравчука майбутніми поколіннями.

          У висновках вказані основні напрямки роботи  в осягненні суті творчості письменника і громадського діяча, розкрито вплив українського слова Великого Подолянина  для розвитку творчих особистостей серед учнів ліцею, підсумовано прожите і пережите В.Кравчуком.

          Основні положення даної роботи підтверджуються посиланнями на певні інформаційні джерела, архівні документи, додатковий матеріал  та результати співпраці  навчального закладу з Великим майстром українського слова, педагогом та  наставником молодого покоління.

ЗМІСТ

ВСТУП

Вікова літературна Хмельниччина

          РОЗДІЛ І.

          Звичайно-незвичайне життя Великого Подолянина

1.1.        Народження Василя – гідного нащадка козацького роду.

Роки дитинства – страшні роки голодомору 1933-го р. Родина

1.2.        Освітній процес. Вплив сім’ї на формування особистісного погляду В. Кравчука

1.3.        Роки Великої Вітчизняної війни. Визволення Ізяславського краю

1.4.        Голодомор 1947 року.

Студентське життя В.І.Кравчука. здобуття професії

РОЗДІЛ ІІ.

Музично-педагогічна діяльність Василя Кравчука

2.1.    Вчителювання та організація музичного дозвілля учнівської   

          молоді

          РОЗДІЛ ІІІ.

          Літературна діяльність гумориста, публіциста, тонкого лірика,

          композитора та музиканта

    3.1.  Творчість 60-их – 80-их років

    3.2.  Співпраця Василя Кравчука з періодичними виданнями і  

             редакціями журналів в 90-х роках

    3.3.   Громадська та подвижницька діяльність В.Кравчука в ХХст.

             Творчий доробок великого майстра українського слова.

             Роль у державотворенні

    ВИСНОВКИ

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    ДОДАТКИ

ВСТУП

          Вікова літературна Хмельниччина

Упродовж віків Хмельниччина набула багатих літературних традицій. Зі сторінок історії на нас дивляться великі предтечі - Тарас Шевченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Анатолій Свидницький, Степан Руданський, Леонід Глібов, котрі жили і тво­рили в нашому краї, надихалися його красою, чарувалися душевним теплом і працьовитістю подолян. У двадцятому столітті наша земля стала куточком, куди привела доля Івана Огієнка, Михайла Драй-Хмару, Валер'яна Поліщука, Остапа Вишню, Івана Дніп­ровського, Володимира Свідзинського. Тут народилися Микола Бажан, Кость Гордієнко, Володимир Булаєнко, Володимир Бабляк, Володимир Маняк, Володимир Ладижець -- письменники, творчість яких відома далеко за межами України.

У повоєнні літа на Хмельниччині з 'явилася чимала група тала­новитих літераторів, які заснували обласне літературне об'єднання. Щороку у цей осередок вливалися свіжі сили. Активно заявили вони про себе у шістдесяті роки -- пору, коли попри все, творчі пагони пробивалися з-під криги тоталітаризму. На той час в області жив і творив лише один член Спілки письменників Украї­ни -- Микита Годованець. Та поступово членів Спілки ставало все більше. І в березні 1979-го Президія Спілки письменників України прийняла постанову про створення Хмельницької обласної пись­менницької організації. Через рік, 29 березня 1980-го, відбулися установчі збори літераторів. Та подія, ясна річ, -- одна з яскравих сторінок культурного життя Хмельниччини.

Нині письменницька організація стала значною творчо си­лою, без якої не обходиться багато цікавих подій. Літератори  були першими серед тих, хто відроджував рідну мову.                                                                                                                                     «Коли вирішувалося питання про створення музею "Літературна Хмельниччина", то зважили на слово письменників », -- згадує, так званий голова Хмельницької обласної організації Спілки письменників України Микола Федунець. « у довіднику Літератори Хмельниччини[1 -3]». Налагодились зв'язки з письмен­никами сусідніх областей, влаштовуються спільні літературні свя­та. Популярність здобули дні письменницької організації у шко­лах, бібліотеках, трудових колективах, ряд телевізійних і радіо­передач. Відновлено справедливість стосовно поета-воїна Воло­димира Булаєнка. Нині його слово доступне широким колам чи­тачів, ім'я поета належно увічнено, пошановано, У Кам'янці -Подільському відбуваються читання, присвячені пам 'яті Микити Годованця. Присуджуються обласні премії імені Микити Годован­ця, Володимира Булаєнка, Мелетія Смотрицького та інші. Зас­новано серію із двадцяти книг "Поетична Хмельниччина: давнє і сучасне". Почав виходити приватний історико-краєзнавчий та літературно-мистецький журнал "Доля", який очолює письмен­ник і книговидавець Валерій Басиров.

          1988 року в Спілку письменників України вливається свіжістю творчої думки Подолянин з Ізяславського району -- Василь Іванович Кравчук, якому притаманні сміливість вислову, психологічна достовірність, звернення до історії рідного краю.

          Крилатим стали слова поета про свою сущність:

«В мені - літопис ріднокраю...»

Досить важливим чинником формування національ­ної свідомості молодого покоління є українська художня література. Відповідно зростає й роль літератури як навчального предмета, де передбачено вивчення творчості авторів місцевого краю.

Отож, щоб ширше ознайомитись із творчим доробком відомого як на Хмельниччині, так і за межами пись­менника, нашого земляка Василя Кравчука, в Плужненському професійному аграрному ліцеї часто організовуються зустрічі із шанованою людиною, письменником, автором кількох десятків книг, що творять історію України.

Активні виступи в періодичних виданнях України та окремі твори

 Василя Кравчука зацікавили всіх учасників навчально-виховного процесу: і викладачів, і учнів, і батьків. А відтак у бібліотеку професійного ліцею, шкіл району, сільські та районну бібліотеки  було придбано  книги автора різних років.

Вчителі-словесники в усіх освітніх закладах Ізяславського району,  на уроках літератури рідного краю вивчають окремі повісті та поетичні твори автора.

 Уроки  вивчення творчості Кравчука В.І.  з Галиною Анатоліївною в ліцеї -- незабутні миттєвості осягнення суті творчо­сті письменника, заглиблення в характери персонажів, співпереживання з автором за їх нелегкі долі. Варто до­дати, що більшість повістей, які вивчаються, мають істо­ричну основу. Вони відображають важке життя земляків довоєнного та післявоєнного села.

З надзвичайною серйозністю, цікавістю учні нашого ліцею знайомились з книгою «Третя місячна ніч». А повість «Втеча від погибелі» -- це розповідь про трагічну долю родини самого автора. Тому вона викликала в учнів багато

 вражень, емоцій, відгуків.

Не менш цікавими є твори письменника про роки Ве­ликої Вітчизняної війни. З цього погляду жвавий інтерес викликає в учнів художньо-документальний, оснований на живих доказових фактах роман «Дні непокори», в якому розкривається героїзм і віра в перемогу наших земляків -- ізяславців, шепетівчан та славутчан в роки грізного лихоліття, коли тут топтали землю фашисти.

          Це була дійсно священна війна. На захист рідної землі піднявся і народ ізяславський: від старого до малого... І кому, як не Василю Кравчуку оповістити поколінням майбутнім про ці страшні дні, і кому, як не йому випало на долі його складній, але творчій – пам’ять пером засвідчити: про боротьбу земляків, їх підпільну діяльність у тилу ворога. Письменник опрацював і використав історичні документи з Хмельницького обласного архіву. І, дійсно дав нам матеріал на взірець нектару, зібраного з квіток бджолами. « Додаток А 1».

          І це лише одна сторінка життя – Михайла Машерука. Таких сотні...

          Василь Кравчук не просто фіксує події, кожна доля людська мовби перейшла крізь серце письменника, стала часткою його душі.

          То чи маємо ми право нехтувати таким багатим творчим доробком життя людського? Звичайно, ні – ми маємо пам’ять зберегти!..

Зацікавили наших учнів і повісті з книги «Останній візит душогуба». Тож за змістом деяких з них було проведено читацькі конференції, уроки-диспути, засідання «круглих столів».

Неабияке місце у творчому доробку автора посідає поезія. Ось лише невеликий перелік книг, які так охоче і з неослабним інтересом читають і перечитують ліцеїсти: «Любов і біль землі моєї», «Берег вічності», «Мелодії Надгориння», «Синьоцвіт Горині», «Вибране» та ін. Чимало книг написав Василь Кравчук для наймолодших читачів. Це «Золотиста нитка в'ється», «Квокче квочка в холодочку», «Жайворонкова школа», «Йшов грибочок на горбочок», «Веселі Василі», «Чия хатка краща?».

Проте чи не найбільшим успіхом на уроках  позакласного читання корис­туються гумористичні твори Василя Кравчука. Серед них -- «За власним бажанням», «Номенклатурна лічилка», «Не такі вже й ми старі», «Фарбування і кохання», «Обоє рабоє» та ін. Вони викликають в осучасненої молоді щирий непідробний сміх, їх охоче декламують учні під час веселих свят, конкурсів, Днів сміху, в Клубі кмітливих тощо.

Василь Кравчук -- член Всеукраїнської музичної спі­лки. Він написав біля двохсот пісень на власні тексти та на тексти інших авторів.

І це не дивно. Адже Василь Кравчук  30 років обіймав посаду директора музичної школи в рідному старовинному Ізяславі.

Залюбки співпрацюють із письменником художники. Їх приваблює яскрава образність письма, його простота. Щоб книги були привабливими, над ними багато працю­вали художники видавництв «Поділля» та «Веселка» Валерія Маритнова, Михайло Андрійчук, Михайло Львів, Михайло Ткачук.

          Нещодавно виданою книгою «Синьоцвіт Горині», що містить кращі поезії, гумористичні мініатюри, байки, пародії, пісні, автор звітує перед читачем за 55 років своєї творчої діяльності на рідній Хмельниччині,  серед зелених ізяславських каштанів, на березі синьоокої дзвінкоголосої Горині.

Звітуючи, підкреслює,  що крокуючи літами , несе смолоскип рідно краю, який передасть наступним поколінням.

            Ми – ліцеїсти, ми – його онуки, пронесемо через життя нашу історію і, станемо міцною опорою пам’яті народної, щоб вогонь життєдайний запалював щасливу зірку над кожною людиною. Отож, вивчаючи творчість  В. Кравчука, домагаємось, щоб дотепне, глибоке слово автора стало потребою для найширшого загалу молоді, допомагало любити та берегти наш рідний край, Батьківщину, Ізяславський рай.

          Письменник, поет, публіцист, композитор, педагог, заслужений працівник культури України. За літературну діяльність відзначений   преміями імені Степана Руданського, Степана Олійника, Наталі Забіли, Микити Годованця, премією Якова Гальчевського “За подвижництво у державотворенні” та міжнародною премією фонду “Святої Марії” в номінації “Українська Мадонна”. «Додаток А»

          Василь Кравчук є депутатом районної ради та Почесним громадянином міста Ізяслава.

          Це все заслуги Великого Подолянина але, поряд з оваціями, протікає звичайно-незвичайне життя сина, онука, батька, дідуся – прямолінійно і круто, в радощах і хвилинах смутку... це біогафія.

РОЗДІЛ І.

Звичайно – незвичайне життя Великого Подолянина

1.1.        Народження Василя – гідного нащадка козацького роду. Роки дитинства – страшні роки голодомору 1933-го р. Родина.

Серед високих пагорбів та гайків, у видолинку вздовж річки Понори сховалося у верболозах, поміж кленами, липами і ясенами село Кіндратка. Майже таке, як на картині Ізяславського художника Миколи Ткачука “Василева Кіндратка”. «Додаток Б» Саме у цьому селі -- 8 червня 1929 року у сім”ї хліборобів Івана Васильовича і Оксани Дмитрівни народився син – гідний нащадок роду козацького, бо й  дід Василь Федорович Кравчук був козаком. Але цього міцного дужого чоловіка звалив молодим тиф на початку двадцятих років. Та залишились по ньому два сини – Андрій та батько майбутнього митця Василя Кравчука, продовжувач козацького роду... Молодший син Андрій, що першим в село приніс гармошку і усякі чудасії вигравав на ній, бо вмілим був музикою, в роки громадянської війни пішов з села і назавжди загубився у тому кривавому вихорі.

          Але, як стане пізніше відомо, дух козацький, любов до музики, перейде у серце Василя Кравчука і, тихими хвилями ляжуть ноти на папері, переплетуться рими чудотворних рукописів.

          Василь вже в тій порі був третьою дитиною в сім’ї. До нього росли дві сестри – Ліда та Ганна, бо перший хлопчик Дмитрик помер відразу ж після народження. У те велике торжество – народження сина, дід Дмитро вперше і востаннє триматиме онука на руках. Другого дня його, чесного і працьовитого чоловіка розкуркулили і він розділив гірку долю з тисячами українських хліборобів, яких заслали в холодну Архангельську тайгу, на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, і де він навіки залишився у безіменній могилі. А його внук, Василь Кравчук, через шістдесят три роки знайде в архівах страхітливу сіру папку з допитом діда Дмитра як “ворога народу”.

          В ті каторжні роки бурхливо проходила колективізація і сім’я Кравчука автоматично стала колгоспниками. Батьки трудилися в колгоспі. Батько Іван Васильович був умілим косарем, тож працював у полі, а мати Оксана Дмитрівна з дочками Лідою і Ганною на ланці. Маленького Василя доглядала баба Василина, яка орудувала в господарстві та у вихованні хлопчика. Вже тоді, маленьких хлопчик наспівував тихі мелодії, наслідуючи співи птахів та домашньої птиці. Пізніше про свою бабуню, так ніжно називав її Василь, письменник напише у п’єсі “Простіть мені, мамо”, та ще у кількох повістях.

          Страшні роки голодомору, страшне голодне дитинство... На той час, 1933 року Василеві виповнилося чотири роки.

          “Але той незрозумілий рік мені запам’ятався тим, що ми з моїми сестрами Ганною і Лідою збирали в полі голівки конюшини і приносили їх додому”, -- згадує письменник у своїй автобіографії  “Так і живу собі на світі”, написаній для учнів ліцею. – Мама і бабуня сушили їх в печі на деці. Потім розтирали в баняку і додавали трохи молока, яке надоювали з нашої худющої, як тертка корівчини, розбавляли всю ту суміш окропом і мали таку їжу. Взагалі мені здається, що і в нас варто було б вважати корову священною твариною. Адже вона врятувала не тільки нашу сім’ю від голодної смерті.

          А ще пам’ятаю, що в цьому році народився наш брат Володя (1 жовтня 1933р.). І сусіди наші прийшли до мами нашої “З варениками”(звичай такий був). То було незабутнє свято. І мені дуже хотілося, щоб наша мама щороку народжувала нову дитину і в нас були гості з варениками”.

          Про ці страшні роки голодного дитинства Василь Кравчук напише і в книзі “На теплих крилах лелек”, видану у 2006 році: «... Голод стукав у вікна, приходив у хату стар­цями, яким нічого було давати…» «Додаток А2».

Слідом за дідом Дмитром у тайгу вислали і бабу Василину разом з дочкою Явдохою. Матері Василя Оксани, не зачіпали, бо вона вже була заміжня за Іваном Кравчуком, а він вважався змолоду сиротою – батька як і діда звалив тиф, а мати Марія померла ще раніше.

          Незважаючи на голодний 1933-ій рік, нестатки в сім’ї, дитинство Василя, Володимира, Ганни і Лідії було зігріте батьківським піклуванням і материнською любов’ю.  Дитячі світлі враження, рідна мова, пісня народна, любов до першої вчительки назавжди увійшли в серце майбутнього письменника, вплинули на формування творчої особистості, були джерелом натхнення і багатим арсеналом у творчості. Пізніше у вірші “Найрідніше” він напише про це з великою синівською любов’ю:

 Хтось продав свою хатину –                                                                                

Рідну пристань в цім селі!

Хтось покинув Україну

І подавсь на край землі.                                                                                           

Хтось забув про рідну мову                                                                                      

І себе в чужій знайшов.                                                                                                    

Я ж вертаюся, любове,

На стежки дитинства знов.

1.1.        Освітній процес. Вплив сім’ї на формування особистісного погляду В.Кравчука

          Отож, під осінь 1937 року мати пошила Василеві полотняні штанці, пофарбувала їх бузиною і привела в перший клас в селі Білеве. Перша вчителька Шляєва Марія Пилипівна радо зустріла хлопчика, провела між партами і посадила поруч з дівчинкою Мурованою Нельою. Діти знайшли спільну мову у дружньо створеній учителькою обстановці в класі, але на другий рік Василь пересів до свого сусіди Василя Овчарука. “І разом з ним ми сиділи на одній парті аж до закінчення 4 класу, до початку війни”, -- згадує Василь Кравчук  « з запису інтерв’ю члена- журналіста літературного гуртка [2] ». В 1938 році батько влаштувався у бригаду будівельників, які зводили військове містечко в місті Ізяславі. Тепер сім’ї стало трохи легше прогодуватися: батькові давали хліб. Мати гнула спину на колгоспних буряках. Старші сестри Ліда та Ганна все літо працювали в колгоспі. Але всіх пайків, що видавала влада вистачало хіба на свята і основним порятунком залишався збір врожаю з власного городу. Головним завданням для Василя -- було навчання. Вже з шкільної лави Василь захоплювався читанням. Вірші з книжок завчав напам’ять а оповідання розповідав друзям-пастушкам ціле літо. Хлопець захоплювався водночас географією, історією а от арифметика давалась дещо важче. Батько Іван Васильович, теж любив книги. І не зважаючи на важке життя, передплачував газети і журнали, які пепечитували і діти та дізнавалися про найславетнішого батька всіх народів Великого Сталіна. А народ говорив інакше, творче:Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні. «  у повісті-спогаді «На теплих крилах лелек». Василь Кравчук згадує «Додаток А3». У Білівській семирічній школі була невелика бібліотека. Для дітлахів було найвищою радістю перечитувати книжечки, та ще й з малюнками. Читав і Василь – про Павлика Морозова, який видав свого батька-куркуля, що був проти Радянської влади. Понад усе любив читати повісті та оповідання Копиленка, Гайдара, вірші Марії Пригари та Наталії Забіли. « із спогадів Кравчука В.І. в інтерв’ю [3]»

1.2.        Роки Великої Вітчизняної війни. Визволення  Ізяславського краю

           Перед самісінькою війною сім’я Івана Кравчука хоронила маленьку Галинку, яка прожила всього один рік і померла від запалення легень.

          В липні 1941 року в Кіндратку приїхали німці і розпочались роки окупації. В той час, Василь з товаришами, сестрами були свідками знущань гітлерівців над односельчанами і особливо винищення євреїв.  В кінці 1943 року старшу сестру Василя Ліду фашисти вивезли в Німеччину. Ця подія поклала чорну мітку на кожного члена сім’ї – тужили всі, важкий тягар лежав на серці Оксани Дмитрівни, аж поки не отримали від Ліди довгочеканного листа. «Додаток  А4».

          В березні місяці 1944 року село було визволено і усіх чоловіків мобілізували в армію, щоб остаточно вигнати загарбників з Радянського Союзу. З ними пішов і батько Василя, Кравчук Іван Васильович, щоб невдовзі повернутися до рідних невеличким скорботним папірцем: “Ваш сын (муж), верный воинской присяге, погиб, похоронен...” « із повісті-спогаду [4-4] ».

          ...І все-таки сім’я побачилась ще раз з батьком, коли його, пораненого, на кілька днів з госпіталя відпустили. Надавали бинтів для перв’язки і дружина робила йому різні примочки та кілька раз перев’язувала ті страшні криваві рани. Рани трохи зажили і Іван Васильович знову попав на фронт. Звідти сім’я отримала  листа. «Додаток А5». Ліда повернулась додому в 1945 році, а батько залишився навічно лежати в чужій землі, посиротивши дітей.

...У травні 1945 року, коли народ вже  відсвяткував  День Перемоги листоноша принесла у родину Кравчука надію, де чекали звісточки від батька. Але лист був написаний батьковим фронтовим товаришем, який сповістив, що 8 травня 1945 року батько не повернувся з останнього бою. А поряд, на столі лежав лист від Івана Кравчука, в якому він писав од своєї сім’ї. «Додаток А6». Так згасла остання надія на побаченням з батьком.

У повісті-спогаді Василь Кравчук напише про зустріч з батьком-новобранцем. «Додаток А7».

1.3.        Голодомор 1947 року . Студентське життя В.І.Кравчука. Здобуття професії

          Важкі повоєнні роки. Діти війни і їх матері відбудовували зруйноване господарство на селі. Старший син Василь повинен був замінити батька – чоловічу силу в сім’ї. Тому, навчався в школі і водночас виконував обов’язки їздового, косаря та інші роботи, бо ж підліткова гордість не дозволяла відійти від старших, відпочивати, коли усі тяжко працюють.

          Особливо важким видався 1947 рік. Знову голодомор. Увесь хліб з колгоспу імені “Кагановича”, що у селі Кіндратка було забрано. І щоб не померти з голоду, Василь вимушений був красти послід від коней, а вночі перемелювати ті зерна на жорнах , щоб спекти яку-не-яку, а хлібину. Цього ж таки 1947 року Василь Кравчук закінчив  Білівську семирічку.  Разом із своїм односельцем Іваном Кучеруком, зразу ж після жнив, подалися в місто Рівне, щоб вступити в технікум і стати фельдшерами. Подолали 45 кілометрів босоніж, щоб дістатися до древнього Острога, а там і до Рівного добиратися стали. Ось як про це розповідає Василь Іванович на зустрічі із ліцеїстами, які стоять перед вибором на життєвій дорозі:       

«...У Рівне прибули увечері. І ночувати довелось в дров'яному складі. Ніч, хоч і літня, але була досить холодна. І ми добряче намерзлись. Вранці я виявив, що мою торбу погризли пацюки і з'їли півпирога, і він ледве не випав крізь ту діромаху. Зате дру­гого дня ми були в технікумі одними з перших абітурієнтів, які приїхали здавати екзамени. Спочатку нас повели в морг, аби показати, що доведеться мати справу із мертвяками. Після такої екскурсії нам з Іваном перехотілось вступати в медичне училище і ми, дружно заб­равши документи, тут же вирішили поступати в Острозьке пе­дагогічне училище.

          У вересні 1947 року Василь Кравчук став студентом Острозького педагогічного училища. Так почалося голодне студентське життя, бо й уся країна тоді голодувала. Більшу половину осені студент Василь проходив коридорами навчального закладу босоніж і, лише коли наступили сильні холоди, мати дістала для сина старі солдатські чоботи. В той час, коли бухінець хліба на базарі коштував біля ста карбованців, місячна стипендія студентів училища становила 140 карбованців. Тому, можна стверджувати напевне, що єдиною надійною годувальницею для студентів училища, була студентська їдальня із постійним меню: лапшовий суп без картоплі і несолодкий чай. Хліб, що отримував Василь по талонах, він з’їдав ще до трапези в їдальні. А про вечерю і немає що казати, бо не було тієї вечері.

          Пісні і музика, юначий гамір лунав із старовинного красивого будинку – колишнього інституту благородних дівиць, який у той час став вже Острозьким педучилищем. В актовій залі на сцені студенти освоювали музику на старому роялі “Беккер”, тому що майбутні вчителі менших класів повинні грати на музичних інструментах, знати нотну грамоту та співати. От і Василь Кравчук освоював потихеньку клавіатуру піаніно і першим твором, який він опанував на цьому інструменті, був “Собачий вальс”. Юнакові вдавалося відтворити мелодію на слух, хоч трохи не слухалась ліва рука. Викладач музики Неля Степанівна Лисянська згодом похвалила здібності Василя, а вчитель хорового мистецтва Олексій Якович Ярошенко записав до складу хору. Тепер В.Крачук був постійним відвідувачем концертного залу. «Додаток А8».

                    Життя, одначе, значно випередило мрії студента-Василя. З дозволу директора педучилища Петра Івановича Волковського і згоди завгоспа Миколи Литвинчука, який під розписку видавав інструмент для індивідуальних занять, юнак самотужки освоїв акордеон. Тепер Василь вже мав можливість на додатковий заробіток, тому що володіючи клавишами вигравав на студентських танцях. Навіть вчитель музики Олексій Никифорович мав надію, що з часом студент зможе акомпонувати студентському хору.  Так пройшла зима і весна 1948 року.

          1949 року юнак настільки добре освоїв акордеон, що його зарахували музикантом у піонерський табір. Василь постійно розширював свій репертуар, вчив ноти і, старався грати для дітей табору на зарядці та різних святкуваннях все, що діставав новеньке. А на літні канікули Василь випрошував акордеон додому і разом із своїм товаришем-односельчанином виступав у сільських клубах району, дитячих садочках, на різних вечірках і танцювальних майданчиках. У репертуарі загалом звучали українські та російські народні пісні і пісні, які народилися в роки війни: «Эх, дороги!», «В землянке», «Синий платочек», «Ехал я из Берлина» та інші. Жінки-матері, переважно солдатські вдови з вдячністю аплодували юнакам, а дівчата, витанцьовуючи, раділи хвацьким музикам. На той час і одягнулися хлопці краще і працюючи на жнивах везли в осінь на навчання свіжі спечені коржі і паляниці.

          В педучилищі разом з Василем Кравчуком навчалась його старша сестра Ліда і проживала також в гуртожитку. Із сестрою в кімнаті жила студентка з Рівненської області Віра Ковальчук. Вона гарно грала і співала на гітарі. А ще за чорноволосою кароокою красунею впадав не один студент училища. В чарах краси дівочої опинився і Василь Кравчук. Ось як згадує про своє перше юнацьке кохання письменник. «Додаток А9».

Отож на четвертому курсі Василь став старостою оркестру. Капельмейстер Артем Захарович Кондратець допомагав хлопцеві осилювати найулюбленіший його інструмент – акордеон, який у складі оркестру тягнув партію “Тенор-1”. Знаючи здібності Василя, запропонував йому іти вступати в музичне училище, потім у філармонію, щоб стати справжнім артистом. Але для цього потрібно мати власний інструмент, якого Василь не міг собі дозволити купити. Тому мрія про філармонію затаїлася в глибині думок.  А на той час справжнім дорученням для оркестру було їздити в села і обслуговувати весілля та похорони. Це був приробіток до студентської стипендії.

          В цьому ж таки 1950 році Василь Іванович потоваришував з однокурсником  Василем Микульським, який став йому побратимом і справжнім другом, якому можна відкрити найпотаємніші лабіринти душі. Навіть торби з домашньою провізією теж з”їдали разом. Проживали хлопці в одній кімнаті – два Василі і Іван Кучерук. Усі мали гарні голоси, так і створилось співуче тріо, виступи якого сприймались доброзичливо багатьма аудиторіями.

          Так Василь Кравчук наблизився до випуску.

          Отож, складною була дорога знань, проте Василь Кравчук не злякався голодних і холодних днів, навчаючись, впевнено йшов до мети. А це є гарним прикладом для молодих людей на сучасному етапі, бо й тепер складні часи.

РОЗДІЛ ІІ.

Музично-педагогічна діяльність Василя Кравчука

          2.1. Вчителювання та організація музичного дозвілля учнівської молоді

          В канцелярії училища повідомили Василю Івановичу, що він вчителюватиме у селі Стара Рафайлівка Рівненської області. Педагогічний колектив школи складався в основному з молодих вчителів. Окрім педагогічної діяльності молодому вчителеві музики та співів, як комсомольцю, доручили і громадську діяльність – організацію учнівського хору.

          Проте важкі були часи. Скрізь і всюди лунали похвали про Великого Сталіна, будь який виступ чи концерт переважно будувався на репертуарі, в якому пісням про вождя надавалась перевага. Усі боялися зустрічей, бодай коротких, з кегебістами.

          Торкнулося це і Кравчука Василя.

          ...Йшла підготовка до 34-ої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Готував і виступи дітей в сільському клубі Василь Іванович. Хористам не дуже подобались пісні про Сталіна, тому підібрав вчитель репертуар про село, трударів-хліборобів,  тощо.  На святкування приїхали представники району. «Додаток А10».

          Василь Іванович написав заяву про переведення в Хмельницьку, тодішню Кам”янець-Подільську область, у зв’язку з важкою хворобою матері. До заяви він додав довідку з районної лікарні, де проходила лікування Оксана Дмитрівна Кравчук.

          І вже новий навчальний 1952 -- 1953 рік Василь Кравчук вчителював на рідній Ізяславській землі. Він був єдиним вчителем початкових класів у школі села Ріпки. Учнів було по 20-25 чоловік у кожному класі і приходилось проводити щодня по сім уроків. А паралельно ще й вчився на заочному відділенні Рівненського педагогічного інституту, який закінчив 1957 року. І на все вистачало часу, енергії, наснаги. Власного інструмента Василь Іванович ще не мав. Тому талановитому вчителю доручив грати на своєму акордеоні завуч школи Борис Лазарович Гольденгура. Він привіз того акордеона з Німеччини. А вже на Жовтневі свята в сільському клубі відбувся перший виступ хору з чотириголосним звучанням. Незабаром за сприяння директора Хотячука Феодосія Максимовича в Ріпківській сільській школі вже був згуртований оркестр народних інструментів, який на районній олімпіаді посів призове перше місце. Василя Івановича було нагороджено грамотою відділу культури та райкому партії. Так авторитет Василя Кравчука зростав.

“Писав вірші, -- згадує Василь Іванович, -- ще в Острозькому педучилищі”. «з інтерв’ ю [5] ».                                                                                                                  Але перші професійні проби поетичного й композиторського пера  почались саме в той час, коли вчителював на Хмельниччині.  Саме життя спонукало його творити: потрібні були хорам нові пісні на актуальні теми життя.

          В роки вчителювання в селі Ріпки Василь Кравчук втілює ідею про створення спільного хору дівчат і хлопців сіл Ріпки та Білеве. Репетиції проводились почергово в кожному селі.

          1959 року на районній сцені відбувся фестиваль, приурочений черговій партійній конференції. Хор Василя Кравчука і його оркестр народних інструментів, за виступ було відзначено найвищими нагородами того часу. Хору вручили Почесну грамоту, а його творцеві і керівнику відріз на костюм. Мабуть, та грамота і тепер, є свідченням того нестримного ентузіазму молодості Василя Кравчука і його нестримне бажання утверджувати красу.                                                                                                                                        

«Ось оглядаюсь на ті літа (а вони вже ген - на кленовім мості) та й думаю собі, чи можна було б таке тепер здійснити з нашою молоддю? Та нинішні хлопці і дівчата - безголосі діди супроти тих моїх колишніх дзвінкоголосих хористів, яких кликала пісня за кілька кілометрів, які були творцями, а не споживачами без­голосої попси, яка щодня брудним потоком тече на їхні душі і робить їх дебільними придатками до хатніх ящиків-телевізорів.

А відтак партійне начальство запримітило мене і вирішило будь-що перевести в райцентр.

Якогось дня секретар райкому партії Ганна Георгіївна Жовнерова приїхала в Ріпки. Викликала директора школи, а за од­ним рипом і мене, та заявила:

- Оцього хлопця, - вказала на мене, - ми забираємо в район. Він має очолити музичну школу, яка відкривається у нас в місті.

Директор Ріпківської школи Іван Олексійович Слюсарчук, який на той час її очолював, не хотів мене відпускати в середині навчального року, бо не було ким замінити. Тому директор і секретар домовились, що працюватиму до кінця навчального року. А потім мене переведуть на інше місце, де я більш потрібний.» « із виступу перед учнями ліцею [6]».

Так  став директором Ізяславської дитячої музичної шко­ли Кравчук Василь Іванович. І відбулась ця епохальна, мабуть для всіх, подія 1 липня 1959 року.

Нині в дитячих музичних школах майже немає конкурсів. А на той час на кожне місце було по п'ять-шість заяв, тому що кожен із батьків вважав трампліном для польоту в майбутнє своїх дітей, навчання в міській музичній школі.

          Школа розвивалась, поступово ставала центром музичної культури в районі. Збільшувався чисельно і якісно педагогічний колектив. Василь Кравчук очолював музичну школу протягом 30-ти років – 1959-1989. І за десятки років агітаційно-пропагандистська музична бригада побувала в усіх селах району.

          Великий музичний доробок Василя Кравчука дає нам можливість поринути у світ краси нашого краю. Музичні твори, насичені фарбами, розкривають душу їх автора, і ми, розуміємо – складним було його життя, багато випробувань пройшла ця людина, втрачала і знаходила на своєму шляху. Проте почуття прекрасного залишилося в душі композитора і він завше захоплюється світом, в якому відбувається крутоверть людського життя. А це надихає і нас, учнів – тягнутися до нового, привабливого і цінувати кожну мить свого життя, бо воно як музика – мінливе.

РОЗДІЛ ІІІ.

Літературна діяльність гумориста, публіциста, тонкого лірика, композитора та музиканта

          3.1. Творчість Кравчука 60-их – 80-их років

          Всі ці роки Василь Кравчук займається літературною діяльністю. Широко друкується із семидесятих років.

           Згадає про ці роки та розмову з другом в 2006 році письменник Хмельниччини Петро Карась в своїй анотації про творчість Василя Кравчука “І музикант, і гуморист”.

«Музика і художнє слово ішли з ним обіруч — і в студентські роки, і коли викладав українську мову та літературу у Ріпківській середній школі рідного району. І в цьому я переконався ще більше, коли познайомився з Василем Івановичем спочатку як з музикантом.

Очолювана ним дитяча музична школа виросла у справжній осередок естетичного виховання молодших і старших, її подвижників знали і знають не те що у кожному селі Ізяславщини, а й на кожній фермі чи бригадному полі, у кожнім робітничому цеху і за межами району. І то вже вважалося своєрідною традицією, коли у своєму репертуарі посланці школи несли і пісні Василя Кравчука. Тож недарма цей внесок Василю Івановичу було враховано, коли йому присвоїли звання заслуженого працівника культури України.

Так-так, у митецькому активі Василя Кравчука немало музичних творів, покладених на його ж тексти чи вірші інших авторів. Тут сплелися воєдино і пристрасна любов до матері України, і до отчої хати, і заповітні слова про перше кохання, і про білий цвіт вишень над Горинню...

Може, у творчої особистості так і повинно бути — шукати себе у різних мистецьких родах і літературних жанрах. Принаймні (і це добре), так чинить з собою і Василь Кравчук. А такий плюралізм пошуків найбільше вилився у нього в гумор і сатиру.

Отож і майте. Ще в 1970 році видавництво «Радянський письменник» широко представило його добіркою гумористичних творів у збірці «Смішинки». А через три роки це ж саме видавництво надало йому належну площу у книзі «Веселим пером». Згодом у «Каменярі» Василь Кравчук виступає як один з авторів колективного збірника «Веселий букет».

А потім — як з рогу достатку. Досить сказати, що з 1979 року у різних видавництвах України у нього побачило світ сім книжок. Серед них «Павук і муха», «За власним бажанням», «Золотиста нитка в'ється», «Номенклатурна лічилка», «Не такі вже ми й старі». Твори нашого земляка щедро друкуються у щорічнику «Веселий ярмарок», котрий випускає масовим тиражем «Радянський письменник». Його дошкульні рядки часто з'являються у різних журналах, газетах та альманахах України. І то вже не дивина, що гуморески і сатиричні вірші В.І.Кравчука виконуються майстрами гумору та самодіяльними акторами.

Кілька років тому нашому землякові присуджено літературну премію імені Микити Годованця за книжку «За власним бажанням». Його прийнято до Спілки письменників. Твори В. І. Кравчука перекладено на російську, болгарську та білоруську мови. Ось як описує свою зустріч з Василем Кравчуком письменник Петро Карась. «Додаток А11».

          В середині семидесятих років було придбано комплект народних інструментів і на базі школи, Василь Кравчук з колегами створює оркестр народних інструментів, який очолив досвідчений викладач Трубай Микола Дем’янович. В репертуар оркестру входили твори композиторів-класиків: Бетховена, Чайковського, Лисенка, Лятошинського та інших, твори Василя Івановича власні і покладені на слова відомих поетів.

          За час незмінного директорства Василя Кравчука, з стін музичної школи випущено близько 800 юних музикантів. І це не тільки діти міста а й навколишніх сіл.

          “...Хрещеником називав мене мій вчитель по баяну Василь Кравчук”, -- розповідає його учень Зінчук Ігор Анатолійович. « Додаток А12».

          А познайомились ми з учнем самого маестро на великій перерві. В ліцей, він завітав до своєї сестри, а нашого викладача української мови і літератури Даниленко Галини Анатоліївни. Розповідав, що провідував Василя Кравчука і привітав його з презентацією нової книги  “Весела левада”.

          Тепер Ігор Анатолійович і сам вчитель по баяну і сольфеджіо на Івано-Франківщині в селі Яблунові Коломийського району. Згадує, що триччі на тиждень їздив автобусом за 25 кілометрів з Плужного до Ізяслава, щоб бути на тих цікавих уроках Василя Івановича.

                    Ми поцікавились, чому Ігор Анатолійович не на великій сцені і, почули відповідь, яку мабуть і чекали підсвідомо. А він продовжував розповідь про своє життя, яке є частинкою життя Василя Кравчука.

          Навчаючи дітей, Василь Іванович повсякчас дбав і про своє професійне зростання. Маючи багатий педагогічний досвід і вищу педагогічну освіту, поступив і успішно закінчив, (1961-1965) Житомирське музичне училище ім. В.Косенка.

          У ці ж роки й почав друкувати свої пісні Василь Кравчук в районній газеті “Соціалістичне село”, які вже давно співалися в трудових колективах: “Пісня про школярів”, “Пісня про Аню Сошенську”. Трагічна доля партизансько-підпільницької діяльності зв’язкової з Ізяслава детально описана в циклі його повістей “Останній візит душогуба” і “Багрянились хвилі Горині”. А хоровий твір “Ой над Бугом”, присвячений Анні Сошенській, надрукувала в 1966р. Вінницька обласна газета “Комсомольське плем’я”.

          В цей час пісні Василя Кравчука привертають до себе увагу артистів Хмельницької обласної філармонії, де довгий час звучала, опублікована в 1969 році, “Незабутня пісня”.

          Вабила Василя Кравчука і шкільна тематика як педагога, поета і композитора. Тому і тоді, і тепер робить все можливе для розширення репертуару шкільної самодіяльності. В 60-ті роки була популярною серед школярів “Пісня про випускників” В.Кравчука, надрукована в 1961 році в республіканській газеті “Радянська освіта”. Не менш популярною була пісня “Ялинка” 1965 року, покладена на слова М.Сауха. В ті ж роки радували слухачів пісні “Випливали білі гуси”, “З нами ходили” на слова Гр.Храпача, а пісня “Сонце не згасне” на обласному конкурсі здобула в 1967 році другу премію.

          Популярною на початку 70-х років в армійській самодіяльності була пісня В.Кравчука на слова Петра Карася  “Балада пам’яті”. Вона була опублікована в 1970 році в газеті “Слава Родины”. Мабуть 70-ті роки в творчості В.Кравчука були найбільш плідними. Виходять з друку його перші поетичні, гумористичні збірки (“Павук і Муха”(1979)). Його пісні, лірика та сатира регулярно друкуються в республіканських і місцевих газетах.  «Сільські вісті» в 1971 друкують його «Вечірню пісню» (сл. І.Цинковського), а «Колгоспне село» в 1972 р. познайомило мистецький загал України з піснею «В'ється стежина», що стала популярною не тільки на естраді, а й в побуті. Журнал «Соціалістична культура» випустив окремою багатотиражною листівкою пісню «Ти приснилась мені». Газета «Зірка» познайомила юних читачів з піснею «Вогник у вікні» (1972р.) Дуже популярною в різних хорових колективах Хмельниччини у 70-х роках була пісня В.Кравчука «Калинонька», її можна ще й нині почути як народну в деяких сім'ях.

Писав В.Кравчук пісні на замовлення. Так з'явилася пісня «Руки робочі», з нагоди ювілею Городоцького верстатобудівного заводу. Так з’явився на світ  у 2005р. “Гімн ліцеїстів” Плужненського професійного ліцею, а ще раніше -- “Гімн Ізяслава”.

Проте важкими виявилися часи брежнівшини та щербиччини. Під час того “застою” відчув і на собі тиск тоталітарного пресу Василь Кравчук. Всі музичні підручники та інша документація друкувалась лише російською мовою. На обласних конкурсах юних музикантів репертуар був однаковий, що в Москві, що в Ізяславі, що в Плужному чи Кіндратці. Вивчали пісні російських композиторів, тому що свої, українські до тих видань не потрапляли. Василь Кравчук поступав інакше, та ще й вимагав від русифікованих  дружин офіцерів Ізяславського гарнізону, які забули рідну мову, перевчатись, бо ж діти в музичній школі звикли до українського викладання.

І ці факти зрештою дали поштовх відчути, вже досить відомому Василю Кравчуку, весь тиск тоталітарного режиму.

«Одна із моїх тодішніх колег заявила… «Додаток А13»

Довелось цій дамі довгенько розтовкмачувати, що культура народу не може бути безликою, що мова кожного наро­ду - це його душа, і приводити приклади великих людей, які доводили, що народ, який втратив свою мову, зникає як на­ція.

Отож-бо незабаром у плані райкому партії появився окремий пункт: "О состоянии учебно-воспитательной работы  в Изяславской детской музыкальной школе".

Грізна комісія цілий тиждень прискіпливо і всеоб'ємно вив­чала діяльність школи, розпитувала батьків. Проводились роз­мови з викладачами, вивчалась документація, і нарешті мені було повідомлено про день і час слухання мого звіту на бюро райкому партії.

І ось настав очікуваний день. Захопивши з собою необхідні папери, Василь Іванович з’явився на грізне партійне судилище.  У такий момент, звичайна людина мала би відчувати жахливий страх. Але, мабуть Василь Кравчук, особлива і незвичайна людина, бо не злякався кривджеників рідної, української мови. Не злякався, мало того, виступив у її захист гідно, як подобає людині козацького духу:

Повернувся із засідання Василь Іванович без догани, але з рішенням:

«Обратить внимание на усиление социалистического интернационализма и воспитания гордости за свою Родину.» « із книги прози В.Кравчука «На теплих крилах лелек» [7-4] ».

          А учні школи , як і раніше продовжували радувати слух глядачів на концертах, випускники,  успішно навчалися у середніх та вищих навчальних закладах.

          Але крім легальних наглядачів у той час, діяли і нелегальні, таємні сили, які постійно слідкували, щоб на порушувалися, так звані, комуністичні постулати. Такий нишпорка з’явився одного разу в музичній школі, коли директор був відсутній. Це був представник служби безпеки -- кегебешник. Він і викликав “на таємну розмову” Миколу Дем’яновича, що був колегою Кравчука. Спершу нагадав, що Микола Дем’янович комуніст, а потім чекав підтвердження того факту, що директор Василь Іванович Кравчук переслідує викладачів, які погано володіють українською мовою і змушує їх викладати уроки лише українською. Але не отримавши підтвердження, ввічливо попрощався і залишив свій телефон та адресу, в разі чого. Звичайно, що про цю зустріч колега розповів Василю Кравчуку і він вкотре переконався, що ще з років трудової діяльності на Рівненщині, КДБ слідкувало за кожним його кроком аж до того часу, коли благодатні вітри двадцятого століття не принесли свято очищення від бруду комуністичної облуди.

Проживаючи в древньому місті над Горинню, письменник не раз задумувався над його трагічною історією. А ще записував легенди мудрих земляків. Та все ж найбільше Василя Кравчука приваблювала сатира і гумор. З кінця 60-их років гуморески та байки стали з’являтись в республіканській пресі. В 1970 році вийшов друком у колективному збірнику “Смішинки”, “Веселий букет”, “Веселе перо”. І вже в 1979 році у бібліотечці журналу “Перець” видавництва “Радянська Україна” вийшла друком перша книжечка “Павук і муха”. Сценарії, написані В.Кравчуком,  друкувало видавництво “Мистецтво”, і їх охоче використовували на Хмельниччині культпрацівники.

          Проте в той час гумор і сатиру потрібно було писати теж з оглядкою. І коли на сторінках “Перцю” було надруковано невеличку мініатюру:

У конторі зведення в порядку

А на іменинах – свіжина.

Задушилось міні-поросятко

А списали максі-кабана.

Василя Кравчука знову викликано в райком партії для пояснень. Один із секретарів попередив, що за такі усмішки, можуть очікувати великі проблеми, тому що, попередив, треба писати лише про те, що побачив особисто. Василь Іванович не сперечався, тому що, мабуть, пам’ятав незаперечну істину життя, висловлену незабутнім письменником Федором Маків’ячуком, що на світі немає нічого гіршого, аніж худа свиня, мокра курка і дурний начальник.

          З кінця 70-их Василь Кравчук збагатив українські літературу як окремими виданнями книг, так і окремими творами різного характеру в засобах масової інформації. В збірниках і періодичних виданнях 80-их років побачили читачі гумористичні  твори Василя Кравчука прозою і поезією: “Помінялися ролями”, “Який батько”, “Скривджений”, “Поважна причина”, “Сороки”(1978); 

         Писав не тільки про доросле життя, писав про дітей і для дітей. Слідком за книгою “Павук і муха” діти змогли читати  “За власним бажанням” (1983), “Золота нитка в’ється” (1985), “Номенклатурну лічилку” (1987), “Не такі ми вже й старі” (1988), “Квокче квочка в холодочку” (1989).

Вітри 80-х років приносять у пісенну творчість нашого маестро нові віяння, нові думи. Його творча палітра стає філософськи-заглибленою, образи більш узагальненими, широкими. Про це свідчать такі твори, як «Україно, пісне солов'їна» (сл.М.Подоляна), що надрукована в «Радянському Поділлі» №96, 1982 р., та пісня «Шумлять ліси» (газета «Комсомольське життя» №78, 1984). Сюди слід віднести і пісню «Десь бій гримів» (сл.О. Грищука). Вона опублікована «Корчагінцем» (№45, 1988). В 80-х роках з'явилось ряд солоспівів та хорових творів для дво- і триголосих жіночих хорів. Серед них можна назвати «На Донбас» (сл.В.Лінника, 1983) «Мама» (сл.Протошшова, 1984) «Ой, цвіти черемхо...» (сл.Л.Шерстинюка, 1985), «Рідна сторона» (1987), «А уроки треба вчити» (1987), «Вогник у вікні» (сл.А.Юхимовича, 1987), «Весна, весна» (1988), «Над Бугом» (сл.О. Гончара, 1988) та цілий ряд інших, що виходять друком в «Корчагінці», «Шляхом Жовтня», «Зірці» та інших газетах.

Чотириголосий хоровий твір «Поділля моє» (сл. М.Подоляна) у виконанні хору Красилівського районного будинку культури (кер. хору В.Атаман) на обласному конкурсі 1984 р. здобув першу премію.

В чому ж секрет такої великої популярності пісень В.Кравчука в 70-80 роки? Мабуть в тому, що він, як ніхто інший відчував подих того часу і відобразив у слові й звуці настрої своїх сучасників, у єднанні слова і музики, що линули з однієї чуйної душі. Де коріння його композиторської майстерності? В народній пісні. В ній він черпав наснагу. Вона була йому дороговказом на тернистому шляху творчих пошуків та щасливих знахідок.

Основна більшість його творів — це однокуплетні гармонізації, де переважає гамофонно-гармонійне голосоведення. Хоча окремі голоси мають виразну мелодичну образність (мелодизовані). Ось це і зробило його пісні доступними за фактурою будь-якому самодіяльному співакові чи хору.

          3.2. Співпраця Василя Кравчука з періодичними виданнями і редакціями журналів в 90-их роках

В 90-ті роки В.Кравчук активно співпрацює з республіканським журналом «Малятко». Періодично на шпальтах журналу та окремими художньо-оформленими буклетами з'являються пісні з його дитячого циклу. Це переважно одноголосні пісні на власні тексти, в супроводі фортепіано, з яскраво вираженим світом дитячих образів, уявлень, мрій, захоплень, переживань. Прикладом можуть слугувати «Пісенька» («Малятко», №11, 1988), «Зимова пісенька» (№2, 1989), «Свято зими» (№4,1994), «Зимоньку стрічаємо» (№12,1994), «Пісня України» (сл. М. Гринчука, ж-л «Дзвіночок», №5, 1994), дитяча гра «На лужку» (№5,1995).

“Василь Іванович — натура артистична, поетично-витончена, емоційна, душа якого є барометром нашого сьогодення—чуйно й бурно реагує на будь-які зміни-переміни в нашому бутті”,— напише  М.Кульбовський у своїй анотації “На крилах пісень”. А тому з-під його пера - як відгомін часу — зринають піснею, віршем, оповіданням, чи публіцистичним нарисом чудові свідчення його пристрасті, вболівання за наш народ, рідну землю. Особливо його турбує молоде покоління, до якого спрямована в останній час вся багатогранна творчість В.Кравчука. Українській молоді й збирається присвятити свій автобіографічний роман, над яким працює нині.

- «Діти — наші квіти» - любить повторяти відомі рядки Василь Іванович, -їх треба що денно леліяти, плекати, розумно ростити, правильно в національному дусі виховувати. Тоді вони стануть справжніми патріотами України, національне свідомими її громадянами, гордо нестимуть слово «українець». « із бібліографічного покажчика [8-1]».

          А музика продовжить своє народження і лунатиме з самого серця її автора. За цей відрізок часу Василем Кравчуком написано понад двісті пісень для хорів, ансамблів та солістів, в тому числі для учнівської самодіяльності.

          “Ще у 80-их роках в Плужненському будинку культури, в День Перемоги, я виконувала пісню “На світанку дерева плачуть”В.Кравчука, -- згадує наш викладач Галина Анатоліївна, -- і з якою гордістю співала на Хмельницькому радіо пісню “Вогник у вікні” в День вчителя!”

          3.3. Громадська та подвижницька діяльність В.Кравчука в ХХст. Творчий доробок великого майстра українського слова. Роль у державотворенні

          Протягом останніх років Василь Іванович подарував для свого рідного міста “Гімн Ізяслава”, а нам, ліцеїстам написав “Гімн ліцею”, що став своєрідною візиткою учнівської молоді. « Додаток  В »

          Співали пісень Кравчукових, майже щороку, виходило по одній веселій книжці   або дві. Стало традицією, що  протягом десятиліть , у щотижневому номері Ізяславської газети “Зоря Надгориння” відкривається сторінка для дітей “Калинова сопілка”. Тут дідусь Василь спілкується зі своїми маленькими читачами: розповідає цікаві історії, загадує загадки, навчає і веселить “Василевими веселинками”. Дідусь Василь не залишає без уваги і відповіді жодного листа від малечі і, звичайно, своїми подарунками -- книжечками,  за творчі починання дітей,  бажаний у серці кожного дописувача “Калинової сопілки”. Письменник допомагає початківцям у письменницькій діяльності і їх таки творіння друкуються в “Калиновій сопілці”. Так діти стають талановитими і відомими, завдяки співпраці з дідусем Василем. « Додаток Г»

          З малечею Василь Іванович спілкується  і на сторінках Всеукраїнського журналу “Малятко” – пише дитячі вірші, музично-розважальні ігри та пісні. Саме тому і радо зустрічає редакційна колегія журналу новинки Василя Кравчука, яких чекає малеча, батьки, педагоги. «Додаток  Д»      

          В 2000-их роках з-під пера гумориста виходять нові твори, як для дорослих так і для дітей: “Обоє рябоє”(2001), “Чия хатка – кра! кра! – краща”(2002), “Веселі паралелі”(2005”), “Хатина діда Василя”(2007).

Але поряд з гумором народжувалася і лірика, і проза. В останнє десятиліття читач познайомився з книгою прози і лірики “Берег вічності” (2002), “Синьоцвіт Горині”(2003), “Під теплим крилом лелеки”(2006), “Вірші з маминої хати”(2006) тощо. «Додаток Е»

          А щорічно, багато десятків років, гумористи усіх країн зустрічаються 1 квітня в Одесі. Цей день в календарі відзначено Днем гумору. Вони жартують, відпочивають, діляться новими ідеями і вибудовують творчі плани на майбутнє, щоб жанр сатири жив і процвітав.

          Василь Кравчук являється активним учасником з’їзду письменників, який щороку відбувається у Києві. «Додаток Ж» Він є постійним дописувачем у різних періодичних виданнях газет та журналів, тобто, виступає перед читачами у ролі публіциста.                                                                                                                       Адже його,  просту людину, турбують побутові і соціальні миттєвості життя рідної Хмельниччини. Тому журналістська діяльність є частиною творчої натури письменника. Все береже в своїй пам’яті мудрість. Нові особистості, народжені таланти, зустрічі, спогади, минуле, буденне і майбутнє переплітається у думці Василя Івановича. І з усією відповідальністю, він, вникає в повсякденність життя, в його зв’язок з минувшиною, викладає у своїх статтях погляди, думки, сподівання. Йому вистачає часу, щоб віднайти серед люду подільського цікавих особистостей і познайомити читачів з маленькими людьми, які роблять великі справи для України і свого Подільського краю. «Додаток З»

2003 року у місті Хмельницькому видавництвом “Поділля” було видано історико-меморіальне видання в чотирьох томах “Книга скорботи України”. І не комусь іншому, а Василю Кравчуку випала честь написати нарис про роки війни в Ізяславському районі. Він  зобов’язався опрацювати архівні документи, що засвідчували жорстокість німецьких окупантів. Письменник опитав свідків того страшного голохосту на Заславщині. В свою розповідь Василь Іванович вклав і свої спогади. «Додаток А13».

Так народився художньо-документальний нарис “Палало небо над Горинню”, в який було покладено усі сили і старання автора, аби тільки пам’ять жила вічно про загиблих і замучених синів та дочок України.  Нарис Василя Кравчука закінчується реквієм полеглим, який озивається в душах його земляків і молоді. «Додаток  И»

Про подвижництво та громадську діяльність можна довідатись з листів та відгуків однодумців Василя Кравчука, котрі слідкують за розквітом його творчого злету. «Додаток А14».

Вічно молода і творча душа Василя Кравчука надихає інших творити. Так у  1992 році він отримав в подарунок збірочку російського письменника-сатирика  Михайла Воловика “Стрелы сатиры”, в якій на першій сторінці було зазначено 75-літнім автором. «Додаток  К»

          І на сучасному етапі талант Василя Івановича не старіє. Наприклад, у січневому номері газети “Запорозька Січ” 2008 року автор гуморески “Хто про що...” Пилип Юрик дякує за підказану тему саме йому, Василю Кравчуку.   «Додаток Л»

          Не забувають Василя Івановича і адміністративні кола нашого суспільства. Своєму землякові вдячні і обласні верховоди і адміністрація районного масштабу. Адже ця людина варта того, щоб її не забували – бо велику справу робить цей чоловік, котрий прожив не мале життя і зберіг в своєму серці любов до засмаглого сонця, буйних вітрів, шуму води сріблястої Горині. І кожен свій крок – мандрівника, вловив Василь Кравчук пером.

          Можна сказати, що міцно поріднився ліцей з Василем Івановичем в 2000 роках і, коли на базі навчального закладу, в 2004 році, було створено музей Василя Кравчука.

          «Українці, братове, ми встали з колін!..» звертається Василь Іванович Кравчук до нас, молодих людей. «Додаток А15».

Василь Кравчук продовжує свою розповідь про життя його родини – милих сестер та брата. Адже, яким би не був талан і всевідомість, родина залишається найріднішим берегом життя кожної людини.  «Додаток М»

 “Найстарша сестра Ліда в 1946 році вступила в Острозьке педучилище. А в 1947 восени я також став студентом цього училища. В 1950 році брат Володя також став студентом Острозького педучилища.

В кінці 50 років педучилище закінчила і найменша сестра Надія.

Із усіх нас лише сестра Ганна залишилась у селі та й так і працювала в ньому аж до виходу на пенсію.

Вони поженилися з Миколою Демянчуком, який повернувся із фронту. Побудували хату на нашому подвір’ї і так жили в ній. Доля Ганни склалась не щасливо. Вона ще в юному віці поховала двох своїх донечок. Потім помер її син Володимир вже в 39- річному віці. А найстарший син Іван, повернувшись на Україну з Якутії, помер кілька років тому, хоч так йому хотілось пожити на рідній землі, на Україні. Але доля відвела йому лише півроку після приїзду на Україну і він помер від сердечного нападу.

Ганна живе тепер з його дітьми - дочками і внуком. І хто- зна, коли б доля була інакше склалась, то Ганна могла б теж стати поетесою. Але за важкою колгоспною роботою не змогла розвинути майстерності, хоч вірші її надзвичайно дотепні і щирі.

Володя, брат наш, працював військовим керівником в профтехучилищі. Він мав також чималі здібності. Але доля його також склалась трагічно. Він втратив обидві ноги в наслідок нещасного випадку. І вже будучи інвалідом першої групи встиг написати книгу «Райдуги рідного краю». Друга його книга «А Понора тече у вічність», в якій вміщені його рибальські оповідання та повість «Зів'яла пелюстка кохання» читачі побачать в цьому 2008 році.” «із розповіді письменника [9]».

          Болісно слухати, скільки втрат на життєвій стежці Василя Івановича. Але, мабуть,  в серці кожного слухача знайшлася краплина гордості за мужність цього чоловіка, а в думці, народилося водночас велике бажання – стати хоч трішки схожим на Василя Кравчука і за будь-яких обставин долати усі перипетії складного людського життя.

ВИСНОВКИ

Дружба колективу Плужненського навчального закладу із письменником, поетом, байкарем, композитором Василем Івановичем Кравчуком дає хороший урожай.

Василь Іванович часто буває у ліцеї, зустрічається з учнями, член редколегії ліцейної газети «Крила». «Додаток Н»

Василь Кравчук являється членом Літературної Спілки “Згарда”, керівником якої з 2000 року є викладач української мови і літератури,  зарубіжної літератури Даниленко Галина Анатоліївна. Нам, гуртківцям, наш викладач і наставник Галина Анатоліївна засіває серця зернами любові і добра, в приклад, ставить сильну і непохитну вітрами злоби творчу натуру Василя Кравчука. Результатом роботи Спілки стала збірка поезії “Крила юності”, якій випала честь побувати на Всеукраїнській виставці в червні 2008 року, оскільки посіла друге призове місце в обласному  конкурсі. «Додаток П» Зростає чисельність гуртківців, народжуються нові таланти і нові твори. Тому, незабаром ці творчі починання об’єднаються і знайдуть своє відображення на сторінках нової книги, в якій обов’язково буде сторінка найстаршого члена молодіжного гуртка Василя Кравчука.

 У нашому навчальному закладі знають твори Василя Івановича, читають під час проведення тематичних вечорів, творчих вечорів автора, виконують його пісні. «Додаток Р»

Викладачі гуманітарного циклу використовують його твори під час проведення уроків.

Під час проведення методичних засідань викладачі історії, української літератури та заступник по виховній і позаурочній роботі узгоджують і

пропонують систему роботи по вивченню творчого доробку Кравчука В.І. у Плужненському ліцеї. Вона проводиться по декількох напрямках:

1. Використання і вивчення творчості В.І. Кравчука  у навчальному процесі:

- уроки позакласного читання;

- при вивченні творів письменників і поетів;

- написання учнями рефератів, виступів, досліджень;

- виступи авторів під час уроків. Відкриті уроки.

2. Позаурочна робота.

- творчі вечори письменника;

- літературний гурток;

- участь у випуску ліцейної газети;

- зустріч із учнями окремих груп;

- поїздка у рідне село Василя Івановича с. Кіндратку;

- презентація книг письменника;

- зустрічі із героями творів;

- використання творів письменника, байкаря, пісенника, композитора під час проведення тематичних вечорів, вечорів відпочинку, оглядів художньої самодіяльності агітбригад при виїзді із концертами у школи району.

3. Окремий напрямок роботи – це створення музею письменника, земляка В. Кравчука, який став центром виховання робітника, патріота, формування любові до рідного краю, матері, України.

В музеї зібрано всі твори В.Кравчука, є його речі, копії документів про освіту, про нагороди, фотоматеріали інші документи. З допомогою Василя Івановича створено Родинне дерево, виставку його книг. І найбажаніший подарунок самого митця – його перша друкарська машинка.

          Але й це ще не все. Любов Василя Івановича до рідного краю, до культури Ізяславщини, до материної вишиванки і національної творчості взагалі, втілилося в роботах учнів – членів різних гуртків нашого ліцею. Представлена виставка робіт – це і є результат гурткової роботи в різних напрямках, натхненником якої, частково, є Василь Кравчук. Ось і в його хатині-музеї Плужненського ліцею роботи учнів знайшли своє гідне місце на полицях. «Додаток С»

Керівництвом музею займається заступник по виховній роботі Плужненського аграрного ліцею Євгенія Вацлавівна Лісовська. Саме з її ініціативи і створено музей, що є частинкою серця старовинного і древнього своєю історією міста – Ізяслав. Керівник і члени  Ради музею – викладач української мови і літератури Даниленко Г.А., викладач історії Поліщук В.П. та учні займаються пошуково-дослідницькою роботою, організовують екскурсії в музей першокурсників та гостей навчального закладу.

 Незабутніми миттєвостями осягнення суті творчості письменника, заглиблення в характери персонажів, співпереживання з автором за їх нелегкі долі стають уроки з використанням творчого доробку земляка, зустрічі з ним.

Учні гортають збірку поезій «Вірші з маминої хати» - це ліричні вірші про матір, рідну домівку і взагалі про красу рідного краю, які вражають своєю непідробністю, щирістю почуттів автора.

 З хвилюванням, душевним трепетом доторкаються наші серця до поезії В. Кравчука, а він сідає за фортепіано і лине чарівна мелодія його юності.

«Додаток Т» 

Найрідніше

Хтось продав свою хатину –

Рідну пристань в цім селі!

Хтось покинув Україну

І подавсь на край землі.

Хтось забув про рідну мову

І себе в чужій знайшов.

Я ж вертаюся, любове,

На стежки дитинства знов.

Хай летять літа, мов птахи.

Та лишаються пісні,

Що отут, під рідним дахом,

Завше чуються мені.

Для вивчення творчості письменника в нашому навчальному закладі розроблено систему уроків:

Є розробка уроків з української літератури:

-        Пейзажна лірика В.І. Кравчука;

-        Мужність і героїзм подолян у боротьбі з фашизмом в роки Великої Вітчизняної війни за романом В.І. Кравчука «Дні непокори»;

-        Трагедія людини Дмитра Трачука на скрижалях української історії за повістю В. Кравчука  «Втеча від погибелі»;

-         Трагедія долі людини, кохання за повістю В.І. Кравчука «Третя місячна ніч»;

-        Образ жінки в українській літературі за творчістю В.Кравчука.

Під час проведення цих уроків використовуються:

-        виставка творів письменника;

-        автобіографія В.Кравчука;

-        уривки із прозових і поетичних творів;

-        українські пісні;

-        виступи письменника;

-        пісні автора;

-        репродукції картин;

-        фотоматеріали;

-        копії документів В.Кравчука;

-        відгуки про творчість В.Кравчука.

Не проходить повз подолян кожна мить життя Василя Кравчука. Засоби

масової інформації повідомляють своїм читачам і радісні моменти в  творчості гумориста, і лірику його серця, і гірку біль втрати. Так у 2002 році вийшла друком збірка поезії “Берег вічності”. Про що вона? Це книга про любов і втрати. Книга про рідний край і пам’ять про дорогих людей, які назавжди відійшли від нас за межу вічності.

          В збірнику вміщено ліричні поезії, які збуджують пам’ять    про найдорожче. Тут читач знайде вірші про найдорожчу на світі лю­дину — про матір, про святу домівку, яку вона залишила, аби кожен з нас пам'ятав про святе материнське тепло.

Книга «Берег вічності» присвячена брату письменника Воло­димиру Кравчуку, який передчасно пішов з життя і який запові­дав поховати його в рідній землі, хоч жив в іншій області. Нині він відпочиває поряд з вічною оселею матінки. А в червневому номері газети “Зоря Надгориння”  читаємо статтю “Творчий ужиток письменника-земляка” про те, що скоро буде надруковано нову книгу Василя Кравчука “Весела левада”. «Додаток  У»

Цікаво і творчо зусрічаємо ювілеї Василя Кравчука. Його вітають   вдо-

ма друзі і родина, учні шкіл та ліцею. «Додаток Ф»                                         Вітальними листівками та грамотами вдячно бажають творчих злетів представники адміністрації області і району.  Обов’язковим атрибутом ювілею є творчий вечір в районному будинку культури. Не забувають про знаменні події в житті ювіляра і на сторінках газет та журналів.  А вечорами ллється задушевна пісня застільна, де мабуть, приємне спілкування з Василем Івановичем приносить невгамовне бажання жити і радіть кожному світанку, і вечоровій тиші.

          8 червня 2004 року Василю Кравчуку виповнилося 75 років. Та виявилось, що це не єдиний ювілей. Ювілей його життя співпав з творчим ювілеєм – 50-річчям творчої діяльності. І вийшли у друк одразу ж дві книги “Мамин день” і “Вірші з маминої хати”.  Видавництвом “Аспект” Шепетівської міжрайонної друкарні було видано тисячу примірників “Вивчення творчості В.І.Кравчука в школі”, на матеріалі, розробленому вчителями шкіл. Це не просто уроки вивчення літератури рідного краю, це – подорож сторінками творчого життя людини, яка живе зовсім поряд, така відома і загадкова водночас.   

          І знову втрата... літні гарячі дні... “Вінок пам’яті” – називається наша позаурочна класна година в перших числах вересня. Класний керівник зачитує сумні рядки з липневого випуску газети “Зоря Надгориння” :

«-Перегорнемо учні сторінки майбутньої книги “Про що шуміли ясени”.

Так буде називатись нова книга Василя Кравчука, яку автор підготував до друку, присвятивши пам’яті незабутньої дружини Марії Яківни, яка нещодавно відійшла у вічність.

     Це книга болю і пам’яті. Це спогади про те, чого  повернути  не можна...

І нехай скорботні рядки поезії будуть пам’яттю тим, за ким тужить душа матері, дочки та сина. «Додаток  Х»

          Життя триває. Його нива уквітчана барвами веселки.

          По всьому світі прокотилася хвиля творчих зустрічей і святковостей приурочених 100-річчю від дня народження великого сміхотворця Степана Олійника. Саме Василь Кравчук, за його ж словами, є послідовником цієї Великої Людини, саме він є лауреатом літературної премії ім. Степана Олійника і членом Олійникової родини.

          Осіньої днини зустрічало місто гостей – Голову обласної адміністрації міста Одеси, дочку Степана Олійника, сільського голову села Левадівка, де народився і жив Степан Олійник, де неодноразово побував Василь Кравчук, і інших членів делегації. Усі вони приїхали на презентацію нової книги Василя Кравчука “Весела левада”, приуроченої пам’яті Степана Олійника.Напередодні презентації гості та Василь Кравчук побували на творчій зустрічі з учнями ліцею, подарували книги Степана Олійника, відвідали музей Василя Івановича, де познайомилися із збіркою віршів “Крила юності”, членів Літературної Спілки “Згарда”. Приємним став той факт, що учні ліцею перші дізналися і побачили “Веселу леваду” – книгу, яка  презентувалася опісля зустрічі з ліцеїстами. Ми першими, з-поміж  усіх жителів України почули твори, які увійшли в цю збірочку і нам, першим випала честь, послухати ці витвори мистецтва, тому що Василь Кравчук зачитував їх вголос. «Додаток  Ц».

Члени делегації оглянули наше місто, оскільки були на Поділлі вперше, побували в помешканні Василя Кравчука.  Цікавим і захоплюючим виявився вечір-презентація “Веселої левади” в актовій залі Музичної школи. «Додаток Ш»                                                      Виступали гості, говорила слова вдячності про пам’ять Степана Олійника на Ізяславщині його дочка, веселив своїми творами Василь Кравчук. Випробував себе у ролі гумориста художній керівник Плужненського ліцею Юрій Хеленюк, коли читав одну із гуморесок Степана Олійника. Привітали гостей вечора  піснею учні і вчителі ліцею. Порадувала своїм виступом народна артистка України Наталія Бучель, яка у складі делегації об’їздила ряд міст, і всюди лунав її дзвінкий сильний голос під акорди гітари. Прозвучала в її виконанні і пісня на слова Василя Кравчука “Степанова весна”. Великою честю стала презентація книги, виданої в Одесі, для концертної зали Музичної школи – рідної обителі Василя Івановича протягом 30-ти років, коли був її директором.                                                                                                                Вітали гумориста і представники обласної та районної адміністрації.Слово для виступу надали незвичайній людині, товаришу Василя Івановича – художнику, скульптору Миколі Ткачуку. Майстер пензля і глини розповів про давню дружбу з Кравчуком, про власне свою виставку картин і скульптур, де представлено і бюст Василя Івановича. Художник подарував своєму другові свою книгу. Презентацію записував представник обласного радіомовлення, тому про цю подію звістка розлетілася усюди. Гості поїхали, але вечір залишився в пам’яті незабутнім. І шлях до здійснення задуманого стає ще світлішим.

          Тепер, окрім творчих вечорів, зустрічей вдома у Василя Івановича, роботи музею тощо, в кабінеті української мови і літератури, навесні, викладач Галина Анатоліївна та її славні помічники – члени Літературної Спілки, створять куточок творчого доробку Василя Кравчука. В просторому кабінеті – це буде куточок-спогад, куточок-подорож, куточок-взірець вічного і неповторного українського слова тощо.  Ще невідома назва цього куточка в навчальному кабінеті, ще не зовсім опрацьована архітектурна частина цього задуму. Але викладач повідомила гуртківцям, що це відкриття відбудеться за участі самого письменника.

          І знову свято – Ювіляру 80-т. Лише за крок, перевесло літ відрекомендує – з ювіляром святкувала вся Україна.  А в нашому ліцеї відкрилася завіса вітальні першого літнього дня, де відбулася святково-урочиста зустріч Василя Кравчука, інженерно-педагогічного колективу та учнів. Гарно прибрана актова зала, виставка книг та фотографій письменника і напис на центральній стіні «На теплих крилах лелек…». Саме вони, ці дивні птахи принесли свято у стіни ліцею та сподівану зустріч з ювіляром. Організували концертну програму члени літературної Спілки «Згарда» за участю учнів різних груп ліцею та художній керівник Мирончук В.В. Роль ведучих виконували – наш викладач і керівник гуртка «Згарда» Галина Анатоліївна та Юрій Миколайович Хеленюк, керівник гуртка художньої творчості в ліцеї. Зустріч була теплою і неповторно-багатою у навчально-виховному плані. Довідались про нове, згадали дещо забуте, дізналися про цікаві факти з життя Василя Кравчука і, зрештою, послухали самого ювіляра – гра на акордеоні, гумор з вуст самого автора.  У нашій вітальні, Василя Івановича вітали не тільки ліцеїсти, а й учні музичної школи, представник районної адміністрації та наш директор Михайло Іванович Лісовський – хороший і справжній друг Василя Івановича протягом багатьох років. «Додаток Щ».

          Засоби масової інформації повідомили про велике свято у житті Василя Кравчука та заходи, які відбулися у ці святкові дні, зокрема у стінах ліцею. «Додаток Ю»

          А вже  в самий День ювілею зібрались ізяславчани і гості вітати Василя Кравчука на сцені районного Будинку культури. Вітали  учні, працівники, директор ліцею. У виконанні нашого викладача Галини Анатоліївни ,  Мацюка Андрія, Мирончук В. прозвучали пісні Василя Івановича.

          Василь Іванович Кравчук з оптимізмом зустрів свої 80-т., і в словах подяки пообіцяв, що в найближчий час ми зможемо читати нові твори, слухати нові пісні, бо цей день не приніс старість, а за словами ювіляра – наділив ще більшою енергією. Як висловився сам поет:

Летять літа і я старію.

А в тім – це хибне поняття.

Я не старію – історію.                                                                                             

В мені мій край, його життя.

« із святкового виступу Василя Кравчука [10]».

          Підсумовуючи прожите і пережите Василем Кравчуком, можна ствердно сказати, не боячись повторитися, що ця людина, є літописцем нашого краю, нашої історії і нашого майбутнього.

          Доказом може стати переконання самого письменника і невмирущість його слова:

Моє кредо

А дні мої пилинками летять.

Немов метелики згоряють у багатті.

Вимірюю шматочками життя,                                                                                

 Якого так лишилось небагато...

Щасливий тим, що дихаю й живу,

Хоч так багато втратив по дорозі.

Та все ж із часом разом я пливу,

І за майбутнє завше у тривозі.

Я буду теж, де всі мої – отам...

Той день також прийде до мене згодом.

Але життя без роздуму віддам,                                                                                      Аби народ мій завше був Народом!

          І якщо Василь Кравчук сподівається і вірить, якщо він, Великий Подолянин, Велика Людина зумів і продовжує бути щасливим у своєму краї – значить і нам варто чинити так – любити і примножувати, пам’ятати і берегти, цінити і жити, сподіватися і мріяти...

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Уклін любові. Бібліографічний покажчик. Укладачі Тарчевська В.Б., Сороколіт Т.Є.,- Хмельницький, 2006.

2.    Стрелы сатиры. Воловик М.Я. – Москва: Принтер, 1992.

3.    Літератури Хмельниччини. Довідник обласної організації Спілки письменників України. Упорядник Микола Федунець.: Доля, 1997.

4.    На теплих крилах лелек. Повість-спогад. Василь Кравчук, -- Хмельницький: Поділля, 2006.

5.    Палало небо над Горинню. Книга скорботи України 1т., -- Хмельницький: Поділля, 2003.

6.    Літературна Хмельниччина ХХст. Хрестоматія. Упорядник Микола Федунець, -- Хмельницький, 2005.

7.    Вивчення творчості В.І.Кравчука в школі. Література рідного краю. Упорядники Бунечко Н.Й., Мєшалкіна Т.С., -- Шепетівка: Аспект, 2004

8.    Твори Василя Кравчука.

9.    Періодичні видання.

10.Засоби масової інформації.

ДОДАТОК А1

«...У старовинному Ізяславі хазяйнували фашисти. Вони

 розташували в кращих будинках свої установи, створювали потрібні їм підприємства, підбирали штати працівників. Всією діяльністю намагалися стверджувати, що вони прийшли надовго, і заводили свої порядки. Почала навіть виходити газета «Заславський вісник». Але німецькі загарбники помилялися. Ніколи не бути їм хазяями на українській землі, яка зростила справжніх патріотів, вірних синів і дочок.

У душі Михайла Машерука була мета ясна і проста: виховати у своїх учнів любов до рідного краю, готовність стати на його захист. І він досяг її.

Важкі випробування долі він зазнав. Знесилений, голодний втікач з фашистського табору смерті добирається до Ізяслава. На кожному кроці його підстерігає небезпека. Ось він обрав собі для сторожкого підночівку  у переліску місце на перетрухлому жмутку сіна. Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь погляд. Це гадюка. Він вирішив не ворушитись. Врешті плазун зник, залишивши пронизливий холодок у душі Михайла. Його заполонила думка, що зараз він перебуває не в меншій небезпеці, аніж перед очима гадюки. Він - втікач з концтабору. Голод і холод допікали Михайла все більше. Товарняком добирався до Козятина, Бердичева, Полонного. На під'їзді до Судилкова стрибнув з платформи. Далі потрібно було сподіватися лише на свої ноги. На заході виднілися обриси Шепетівки. Переночувавши в Шепетівці у рідної тітки, вранці думав йти додому, але піднялася температура. Так що довелося ще три дні відлежатись. На четвертий вирішив прямувати до Ізяслава. Поневіряння Михайла в дорозі далися взнаки. Захворів вдома на запалення легенів. Одужавши, влаштувався на маслозавод збирати ящики. Згодом, організувавши підпільну групу, Михайло Машерук разом із своїми друзями всіляко чинили опір фашистам: розповсюджували листівки, визволяли полонених, діставали зброю для партизанів. Одного разу під керівництвом Михайла Машерука підпільники виконували важливе завдання. Зупинили поїзд з полоненими, дали їм розбігтися в ліс, щоб вони згодом влилися в партизанські загони. Німці-охоронники не встигли отямитися, як опинилися під дулами пістолетів.

Михайло Машерук завжди чітко продумував план боротьби з ворогом і уявляв себе невеличким струмочком, який вливається у ріку всенародної боротьби за визволення України.

Та не судилося йому дочекатися Перемоги: зрадник видав підпільників. Михайла заарештували. Опинився в Ізяславській тюрмі. Жорстоко знущалися над ним фашисти. Спочатку його били до втрати свідомості, а наступного дня відсікли носа, відрізали вуха, вирвали язика і кинули до ями, в якій були розстріляні в'язні.

Так загинув мужній підпільник Ізяслава, не зрадивши жодного із своїх товаришів.»

« у  книзі по вивченню творчості В.І.Кравчука [1- 7]».

ДОДАТОК А2

 «... Голод стукав у вікна, приходив у хату стар­цями, яким нічого було давати. Картоплю посадили обрізками в надії, що з тих бруньок, які залишилися, підуть пасинки.

Але бабуня якось запримітила, що й ті картопляні шкори­ночки хтось видирає з землі.

Батько наш на ніч зачинявся у хліві. Брав з собою сокиру і вила, щоб стерегти корову, бо то була єдина наша годувальни­ця і коли б її вкрали, то ми були б приречені на вимирання. А тут додалось йому ще й клопоту, щоб піймати злодія, який ви­риває на грядках картоплю.

І ось одного ранку всі ми прокинулись від незвичного крику. Лементувала якась жінка, просячи її відпустити. Раптом двері хати відчинились і батько наш пожбурив у хату стару худющу бабу.

- На, дивись, стара карго, кого ти обкрадаєш, - люто вигук­нув він, вказавши пальцем на нашу черідку. Бо ми вже встали з дерев'яної лежанки, яку називали піл, і злякано спостерігали за худющою бабою, яка чимось нагадувала казкову бабу-ягу, що про неї слухали не одну розповідь.

Але цю бабу ми впізнали відразу. Жила вона неподалік на­шої садиби, її звали Криволапихою, бо вона за тепла і холодів ходила босою та просила в людей чогось поїсти.

Цього разу баба Криволапиха прийшла вдосвіта на наш го­род, щоб навиривати посаджені шкарлупи картоплі, з яких ми мали чекати врожаю восени. Там її наш батько і спіймав. Баба мала жалюгідний вигляд. Стояла на колінах і просила, щоб він її не карав за злодійство.

- Ото бачиш, кого обкрадаєш? - ще раз розлючено питав Криволапиху батько. І нам стало жаль цієї нещасної баби-примари.

І тут до батька підійшла мама.

- Іване, - зітхнула вона, - відпусти її. Чи то лазила б вона по городах, якби мала щось їсти? У неї ж онук Макар теж опух з голоду.

І батько наш, знову взявши за кістляву руку нещасну зло­дійку, виштурхнув її на вулицю, пригрозивши при тому:

- Ще раз піймаю на городі, то там і залишишся... Іч, непотріб, - вилаявся. - Вийшов вранці на город, а вона порпається. Це ж вириє. Картоплі не буде. А що будете їсти восени? їй, бачиш, наших дітей не жалко. А їм же теж треба щось їсти.

І він, зітхнувши, щось думаючи своє, вийшов з хати.

У ті роки в кожну з хат часто приходили старці з торбами. Хоч і давати їм було нічого, та бабуня і мама щось знаходили і ділились чим могли з цими нещасними людьми. Та для мене було великою радістю і пам'ятною подією, коли в хату до нас приходив сліпий лірник. Його звали Арсен. Він ходив з пово­дирем. Ліра його була зодягнута в якусь шматину, з-під якої виглядала лише ручка з корби, яку він крутив однією рукою. А другою перебирав невидиму струну, що видавала жалібні ме­лодії, які лірник підтримував голосом:

Ой на горі, на горі                                                                 

Вівчар вівці зганяє.                                                                   

Вівчар вівці зганяє,                                                                     

 На отару поглядає.

А далі в пісні співалось, що дівчину того вівчаря супроти її волі видали заміж за нелюба. І хлопець, плачучи, спостерігав, як його кохану дівчину забирають у чужий край. А він зали­шався у наймах і далі змушений був пасти чужих овець.

Нам жаль було розчулених закоханих, і ми зі слізьми на очах слухали ту старовинну мелодію. Жаліли ми й сивочолого лірни­ка, хоч і не могли йому віддячити за пісню. Все ж бабуся пода­вала іноді якогось сухаря або шматок підпалка.

Та далека мелодія старенького лірника ще й нині звучить у моїй душі, ніби переклик віків. І через десятки років я слухаю її у виконанні відомих кобзарів Гнилокваса та Черченка, і вона викликає в мене непрохану сльозу і сприймається як погук гіркої історії нашого народу...» «[2-4]»

  

ДОДАТОК А3

«...Але коли я одного разу продекламував таку листівку вдома, то батько пригрозив мені, що повибиває зуби і відірве язика за такі слова.

- Ти, дурню, що хочеш, щоб приїхали вночі за мною, як за батьком Василя, чи що?

А бабуня, яка стояла поряд і слухала батькові повчання, до­дала і своє:

- А ти що, забув, як я тобі розповідала про такого, як оце ти, Бориса, що помер у тайзі? Це ж такий малий хлопчик. Він так хотів жити. І померло бідне з холоду й голоду перед тим, як ми втекли звідти з Явдохою. Хай Бог милує і сохранить. Ото чи­тай з книжки, що там пишуть. А більше й не пашталакай. Хай вони згорять.» « з розповіді Василя Івановича в інтерв’ю для учнів [3] ».

ДОДАТОК А4

"Добрий день, дорогі мої рідні, - писала з далекої Німеччини Ліда, - пишу вам листа і плачу, бо я сама тут серед чужих лю­дей. Попала я до господаря, в якого 10 корів. Тож мені їх всі тре­ба доглядати і доїти. Вважайте, що я ніби працюю дояркою на фермі, як ото колись ви, мамо, працювали в колгоспі, їсти мені дають і не знущаються з мене. Але мені дуже скучно за вами всіма. І я тут часто плачу, бо хочеться додому. А сама не знаю, чи таке станеться. Пишіть мені.

Я буду чекати вісточки від вас, то й на душі мені буде легше. Дівчата, з якими я їхала сюди, попали на фабрику. Кажуть, що їм там гірше дають їсти і важко працювати. То, може, й кра­ще, що я попала до господаря.

Передавайте привіт всім сусідам і нашим своякам.

Ваша Ліда ". « з архіву [4] ».

"Дорогі мої дружино і діти, - писав він у своєму трикутнич­ку, - я вже знову на фронті. Тепер ми вже в Польщі.

І хоч на війні всім нам важко, я думаю про вас. Тут можна загинути кожного дня, але я хочу вірити в те, що повернусь до вас. І ми будемо жити краще.

Ти вже дивись там, Оксеню, - звертався до мами, - діти вже наші трохи підросли, гуртом доглянете і Надю нашу. Вона ж іще така маленька. А я повернусь, то ще й подарунків вам приве­зу. Хай вас Бог усіх боронить!

Ваш батько. " (з архіву)

"Дорога моя дружино Оксеню!

Дорогі мої діти!

Повідомляю всім, що я живий і здоровий. Позавчора тут ми відсвяткували 1 травня. Хлопці в лісі забили козу. Тож у нас була свіжина. Скоро вже війні буде кінець і я повернусь до вас. Приве­зу вам подарунки з війни. Думаю, що заживемо краще, аніж ра­ніше. Ми всі тут чекаємо, що Гітлер здохне. А ми повернемось до своїх сімей.

Потерпіть і ви трохи. Я знаю, що вам теж: важко.

Але після війни буде легше.

Будьте всі здорові.   Ваш батько ". (з архівних документів [5]

ДОДАТОК А5

«Побачивши, що до новобранців прийшли рідні, начальство вирішило зробити перерву в навчанні і відпустило бранців на зустріч із ними.

- Ти от що, - зітхнув батько, помивши руки та всівшись біля мене на якомусь стовбурі старого дерева. - Там, вдома, не дуже розказуй, як нас отут ганяють та матюкають оці шмаркаті сержантики. Дадуть зброю, то я буду воювати не гірше за нього, але так воно, бачиш, сьогодні положено. А ти вже вдома допо­магай мамі. Не лінуйся хоч дров нарубати. А я, Бог дасть, прий­ду додому, то ще погосподарюємо... Я знаю, важко вам буде без мене. Та вже якось будете... Не вік же вона буде, ця війна, нехай би їй грець.

Коли прощалися, він по-чоловічому довго тряс мені руку і плескав мене по плечу.

- Ну, бувай здоров, синку! Привіт мамі і всім нашим. Спа­сибі, що приходив...

Він ковзнув поглядом на свій задрипаний одяг, на зачовгані чоботи, мокрущі штани та куфайчину.

- Ось бачиш, - зітхнув. - Не можу навіть притулити тебе до себе, до такого бруднющого замурзяки.

Взяв двома руками моє лице і притулився жорсткою щокою.

- Іди, сину. Чекайте мене вдома. Дасть Бог, повернусь...

Він ще довго сірів на горбочку, коли ми разом зі своїми од­носельцями відходили у зворотний шлях. І я крізь сльози за­дивлявся в ту одиноку постать на похмурому розкислому полі. Таким тато мені і снився довгий час вже навіть тоді, коли відгу­ла війна, і навіть тоді, коли після повернення на кілька днів по­раненим побував дома.» « [6-4]».

ДОДАТОК А6

          «Отож  я став постійним відвідувачем залу, і коли в училище привезли німецький акордеон, великий і блискучий, що мав декілька регістрів, мрія охопила студента – за будь-яких обставин навчитися грати на цьому інструменті. В ту ж мить хлопець згадав своє дитинство, коли з фронту приїхав у Кіндратку дядько Петро Цукерок і привіз з собою з війни акордеон. Грав на ньому сяк-так але інколи давав хлопцеві потримати його...і ось ця дитяча мрія творити музику, ще, мабуть, в далекому дитинстві запала в гаряче козаче серце.» « нотатки інтерв’ю [7]».

ДОДАТОК А7

«... Не раз і не два я приносив у кімнату до дівчат акордеон. Ми співали разом з ними. А вечорами йшли під стару столітню липу і танцювали аж до того часу, поки нас не випроваджував сторож, презлющий дядько Фурсов. Він підходив до мене, влад­но клав руку на акордеон і заявляв:

- Годі! Завтра у вас уроки. Розходьтеся по кімнатах. А ти, Василю, складай свій агрегат і шуруй на нічліг.

І хоч нахабного сторожа просили іще дозволити трохи по­бути під місяцем, він був невмолимий.

- Сказано вам, пора. Значить, пора... Відбій - і по конурах.

Я заносив інструмент у кімнату гуртожитку і виходив на ву­лицю. Там на старенькій лавочці на мене чекала Віра. Я підхо­див до неї, мов до острівця щастя, брав її за руку і ми йшли по тихих вулицях древнього Острога, підіймалися на високу кру­чу, де стояв, мов казковий велетень, старовинний замок князя Острозького.

Древній замок під химерним таємничим місячним світлом здавався нам казковим теремом. А позаяк ми знали чимало ле­генд, пов'язаних з минулими подіями, про які розповідав улюб­лений учитель історії Прокіп Андрійович Соколянський, - він же був за сумісництвом і науковим працівником музею, що там розміщався, - то все те уявлялося зримо і хвилююче.

Вірина рука тремтіла в моїй і вона напівшепотом говорила мені:

- Таке відчуття, ніби зараз відчиниться брама і звідти на конях вискочить карета княгині Гальшки або й князя Кос­тянтина Острозького. Без тебе сюди в пізній час ніколи б не прийшла. Боюсь привидів, - і вона зблиснула своїми карими очима з-під чорних брів, як достеменна чарівниця.

Я любив Віру, але не наважувався їй у цьому освідчитись. Отож не відав, чи була в нас взаємність. Ми замріяно ходили по сонному місту і нам хотілось, щоб ця ніч не кінчалась. І все ж таки гучномовець, закріплений на високому шпилі колишньо­го костьолу, відбив 12 разів.

- Ходімо вже, - зітхнула Віра. - Зачинять гуртожиток, то через вікна доведеться влазити.

- Ну й вліземо, - сказав я.

- Еге. Тобі добре. Твоя кімната на першому поверсі. А в нас другий поверх, що буду робити?

- Переночуєш у нас, - жартома сказав я, але ми таки заква­пилися і встигли зайти у свої кімнати, хоч старий Фурсов і бур­чав та грозився, що наступного разу не впустить.

Протягом цієї ночі мені снилася Віра. І я дуже хотів, щоб наше з нею було кохання щасливим...» « із книги прози «На теплих крилах лелек» [8-4]».

ДОДАТОК А8

«На святкування приїхали представники з району. Серед тих високих гостей був і представник "органів". Лектор райкому партії прочитав доповідь. А потім відбувся концерт. Виступа­ли обидва мої хори - хор учнів школи і хор Будинку культури. Співали окремі солісти. Читали вірші про Жовтень і про щас­ливе життя, яке настало в нашій країні. Виступав також танцю­вальний колектив школи, яким керувала наш бібліотекар Ніна Язвінська. Я в той вечір виконав "Чардаш Монті". І мені завзя­то аплодували слухачі. Навіть начальство з району статечно кілька разів ляпнуло в долоні. Молодець, мовляв.

А після всього в окремій кімнаті отой представник з "органів", підійшовши до мене, суворо посварився пальцем:

- Ты молодец. Играешь, поешь. Хор у тебя хороший, но ... -і він ще раз потряс пальцем у мене біля носа, - почему не было песен про вождя, про партию?

- Як не було? - кажу йому. - Адже пісня "Співають дівчата" - це про колгоспне село, її не раз я слухав по радіо.

- Да, про колхозное село, но надо петь й о вожде, о партии. Понял? Ты комсомолец. Должен особенно здесь проводить нашу политику.

Незабаром у село приїхала оперативна група, її керівник, лобатий, набурмосений емдебіст, про щось довго розмовляв з директором школи в його кабінеті. А після того викликав мене на окрему розмову. Коли я зайшов у кабінет директора Верутелецького Володимира Петровича, він там сидів сам і курив цигарку.

- Можна? - прихилив я двері до кабінету.

- Заходи, заходи, - майже дружелюбно запросив мене лоба­тий. – Мы тут посоветовались. Я кое-что расспросил о тебе. Мне директор сказал, что ты парень неплохой. Как ты смотришь на то, чтобы помотать нам?

- А чим же я вам можу допомогти? - здвигнув я плечима.

- Как чем? Ты просто слушай, замечай, о чем говорят здесь, что думают родители, молодежь, как они воспринимают постановления партии и правительства. И будешь нам об зтом сообщать устно или письменно. Вот и все.

"Так це ж вони хочуть з мене зробити сексота", - подумав я і твердо вирішив, що жодних зведень вони, ці нишпорки, від мене не отримають. А лобатому сказав:

- Та ви знаєте, вони при мені нічого не говорять, бо я й не маю такого часу, щоб слухати їх. Проводжу уроки, займаюсь з хором. А на інші розмови часу не вистачає.

- Ну зто не к спеху, - погодився начальник. - Но ты поду­май. А о нашем разговоре никому ничего. Понял?

- Понял, - кажу. - Дозвольте йти?

- Иди, но помни наш разговор.

Той "разговор" я запам'ятав на все життя. І від продовжен­ня його мене врятувало лише те, що невдовзі мені вдалось пере­вестись з Рівненщини на Хмельниччину.» « із спогадів Василя Кравчука у книзі прози [9-4]».

ДОДАТОК А9

У недавній зустрічі з гумористом я жартома сказав:

- Василю Івановичу, кажуть, що і ваші внуки уже байки пишуть.

Він дружелюбно посміхнувся:

-  З часом, може, і писатимуть. А ось що зараз -читають дідусеві, то це   факт.

- Тепер уже всерйоз. Хоч і в багатьох ваших сатиричних творах серйозних нот більше ніж доволі. Пригадую ваш схвильований виступ на першому письменницькому з'їзді незалежної України. Ви з синівською  тривогою вели мову про необхідність виховання у кожного любові до України, до рідної землі, до маминого слова...

- Вів про це мову не лише із з'їздівської трибуни. Це моє кредо, моє органічне світовідчування, і я його намагаюся передати людям на письменницьких виступах чи із сторінок наших газет. А тому вважаю за свій обов'язок невтомно пропагувати Акт незалежності України, боротися за те, щоб 1 грудня усі наші трудівники сказали: Україні — так! А якщо буде     сказано це, то куди успішніше розв'язуватимуться політичні, економічні, соціальні та екологічні проблеми. Якщо ми станемо справді господарями власного дому, то боротимемося за його чистоту і красу у кращих вікових традиціях.

- Василю Івановичу, і останнє: які ваші творчі плани?

-  Планів багато. В авторському портфелі чимало нових гумористичних і сатиричних творів, пісень. Хочеться зробити їх якомога більше, і зробити кращими — в ім'я незалежної України.» « із книги «Уклін любові» [10-1]».

ДОДАТОК А11

“...Хрещеником називав мене мій вчитель по баяну Василь Кравчук”, -- розповідає його учень Зінчук Ігор Анатолійович. « Додаток А1».

«-Саме  Кравчук дав мені путівку в життя. Закінчив восьмирічку і подався в Хмельницьке музичне училище. Усі концерти були моїми: і в хорі солістом, і вокаліст, і встигав в вокально-інструментальному колективі підробляти з друзями. Мабуть той хист до музики і співу скорив мене повністю. А потім  навчався на музичному відділенні університету ім.Стефаника  що в Івано-Франківську. Знову хор, оркестр, соло та інструментальна сучасна музика 80-их.

          -Неодноразово приїздили до нас представники з Київської та Львівської консерваторії. Звичайно, на повному серйозі пропонували мені продовжити навчання у них. Все-таки захоплювала тих гостей з великих міст українська мелодика, чарівна музика української народної мови, глибокі і могутні за своїм змістом музичні твори на слова Тараса Шевченка.

          -Звичайний факт, я був одружений, тому не хотілося залишати дружину, вона теж музикант, і я залишився в Коломиї , де проживаю і дотепер.

          -А музика, залишилася більшою частиною життя в моїй сім’ї. Співає і танцює моя старша донька Роксолана – концерти, гастролі, телебачення. Вже і молодший син Любомир наздоганяє свою сестру. Разом вони на концертах та фестивалях. Син – скрипаль, а донька – піаністка. І мені приємно, що ці зерна любові до рідного краю, української пісні посіяні Василем Кравчуком в моєму серці, проросли плідним золотим зерном в моїх дітях. Певен, що його мудрість і бажання творити, передані мені в дитинстві, я передаватиму своїм учням – продовжувачам роду людського, щоб Україна залишалася співучою і пишною.» «із бесіди[11]».

ДОДАТОК А12

«Одна із моїх тодішніх колег заявила:

- Ну что вы, Василий Иванович, так ратуете за украинский язык? Ведь партия воспитывает всех нас, что мы - Советский народ. Это же надо понимать, что будет единая нация и единый язык.  А требовать преподавание на украинском языке -это же национализм. Ведь живем в конце двадцатого века.

Довелось цій дамі довгенько розтовкмачувати, що культура народу не може бути безликою, що мова кожного наро­ду - це його душа, і приводити приклади великих людей, які доводили, що народ, який втратив свою мову, зникає як на­ція. Адже навіть великий письменник Лев Толстой знав і любив українську мову та читав "Кобзар" Тараса Шевченка українською мовою. Наводив я й приклади яничарства. Ніби й погоджувалась, але відчувалось, що сприй­має зі спротивом.

У райкомі партії, куди нас часто викликали для керівних вка­зівок, на той час майже вся документація була переведена на російську мову.

Начальник політвідділу дивізії, яка стояла на той час в на­шому місті, полковник Гавриїл Кравчук, входив до складу бюро райкому. Йому й пожалілись оті військові дамочки на мій на­ціоналізм. Отож-бо незабаром у плані райкому партії появився окремий пункт: "О состоянии учебно-воспитательной работы  в Изяславской детской музыкальной школе".

Це питання готували інструктори райкому партії, а позаяк оті інструктори в музиці не вельми петрали, то на підпряжку було викликано інспекторів обласного управління культури та викладачів Хмельницького музичного училища.

Грізна комісія цілий тиждень прискіпливо і всеоб'ємно вив­чала діяльність школи, розпитувала батьків. Проводились роз­мови з викладачами, вивчалась документація, і нарешті мені було повідомлено про день і час слухання мого звіту на бюро райкому партії.

Я готувався до найгіршого. Адже незадовго до цього слу­хання завторг райкому забрав свого сина зі школи. Викладачі переконали батька, що його синові, на жаль, наступив, як ка­жуть у народі, слон на вухо. То нехай, мовляв, хлопець спробує себе в інших сферах, бо вчитись буде, а грати -ні... І батенько, зціпивши зуби, забрав своє чадо, на його велику радість, од нас. Але з того часу затаїв велику спопеляючу злобу на викладачів та директора, тобто на мене. Тож, власне, він ініціював оте зло­вісне заслуховування, нібито для діяльності райкому партії не  було більш важливих питань аніж перевірка навчально-вихов­ного процесу в музичній школі.

І ось настав очікуваний день. Захопивши з собою необхідні папери, я з'явився на те грізне судилище. А мої ровесники зна­ють, що на бюро райкому партії подяк не роздають, а здебіль­шого карають, вимагають, виганяють з роботи, виключають з партії, підказують і виховують.

Засідання проводилось в кабінеті Першого. Позаяк розгляд моєї справи був у порядку денному третім, то секретарка прий­мальні сказала, що треба "подождать".

-  Вас буде запрошено, - повідомила вона мене. І я сів на стілець, чекаючи того "запрошення".

Нарешті двері кабінету Першого відчинились і з них вий­шов червоний, мов столовий буряк, знайомий голова колгос­пу.

- Догана, - видихнув він, махнувши рукою. - Ет, хай би воно згоріло. Спробував би він, один з другим, у моїй шкурі. А ви що, теж на перетирку?

Я не встиг відповісти, бо двері кабінету відчинились і мене було покликано на оту "перетирку".

Окинувши зором своїх майбутніх допитувачів, я відразу ж помітив полковника Гавриїла Кравчука, який поважно возсідав поряд з секретарем райкому. Далі навколо довгого стола, по­критого цупким яскраво-зеленим сукном, з похмурими облич­чями застигли у вичікувальних позах члени бюро.

З-за столу підвівся Перший. Поглянувши в папірець і про­кашлявшись, він проголосив:

-Так, товарищи. Следующий вопрос, который мы запланировали на рассмотрение - зто заслушивание директора музыкальной школы о состоянии учебно-воспитательной работы этого заведення. Прошу вас, товарищ Кравчук, коротко доложите по существу, а дальше послушаем проверяющих.

Я доповів про кількість учнів та викладачів, про здобутки і проблеми школи, про громадську діяльність, про виїзди музич­но-лекторської бригади в села району.

- Ну, это мы знаєм, - перебив мене секретар. - Вы пока сади­тесь. А мы послушаем проверяющих.

Інструктор райкому партії, якому було надане слово, пере­читав доповідну записку про перевірку навчально-виховної ро­боти школи. Але оскільки партфункціонери не могли знати спе­цифіки нашої роботи і уроки перевіряли інспектори обласного управління культури та викладачі музичного училища, то вони, природно ж, оцінили нашу роботу позитивно.

І тоді слово взяв член бюро райкому полковник Кравчук Гавриїл Миколайович.

- Все зто так, товарищи, - похмуро підкреслив він. - Док­ладная записка коллег (він підняв угору вказівний палець) Василия Ивановича вроде бы благополучная, но я хотел бы спросить товарища директора и имею на то веское основание: почему в школе слабо поставлено интернациональное воспитание? Вы же требуете от преподавателей, чтобы они проводили занятия с учениками только на украинском языке. И я об зтом говорил. Неужто вы этого не знаєте? Это же попахивает национализмом. Подумайте, товарищ директор.

Мене обурила нахабність цього перевертня у військовій одежі, і я, не втримавшись, вигукнув йому межі очі:

-То що, виходить, по-вашому, переходити на російську? Перший секретар сердито підняв руку:

- Имейте терпение. Вам еще дадим слово. Продолжайте, то­варищ полковник, - звернувся до виступаючого.

- Так вот я й говорю, - продовжив пихатий яничар, - не надо навязывать украинизацию. Ведь мы единый советский народ и цель у нас единая - построение коммунизма. Поэтому я считаю, что в вопросах интернационального воспитания дирекции школы надо уделять больше виймання.

Цього пихатого "орателя" підтримали іще кілька членів бюро. І мені вже здавалось, що ці наїжачені ортодокси спробу­ють мені навісити ярлик буржуазного націоналіста, як не раз бувало, коли збиралися громити тих, хто хоч у якійсь мірі ста­рався захистити рідну материнську мову.

         

-Тут мене звинувачують у відсутності інтернаціоналізму. От тільки ще не назвали буржуазним націоналістом за те, що я ви­магаю викладання в школі мовою мого народу. Принаймні я так зрозумів виступи деяких членів бюро. То що, може, напи­шете таку постанову, щоб взагалі в школі проводити навчання російською мовою? І я тоді вже, спираючись на цей документ, буду проводити інтернаціоналізацію в школі. Але ж я пам'я­таю слова Маяковського, який у вірші "Долг Украине" сказав: "Разучите эту мову на знаменах - лексиконах алых. Эта мова величава и проста: "Чуешь, Сурмы загримели час розплаты на­став!” То як це, по-вашому, розуміти? На якусь хвилину роз­бурхані члени бюро ніби отетеріли.

І тут раптом з місця підвівся представник обкому партії, який був присутній і до цього часу не встрявав у розмову.

- Товариші! - раптом озвався він чистою українською мо­вою. - Мені здається, що сьогодні ми дещо викривлено розгля­даємо питання. І якщо директор школи запроваджує викладання українською мовою, то я не вбачаю в цьому жодних порушень ленінських настанов. Не забуваймо ж, що культура у нас має бути національна за формою, але соціалістична за змістом. Зви­чайно ж, не потрібно перегинати палицю. Потрібно допомог­ти викладачам, які бажають вивчити українську мову. Ми має­мо дотримуватись у цьому питанні ленінських настанов.

Цей виступ представника обкому партії дещо остудив завзя­тих русифікаторів-манкуртів  суспільного життя.

 Він був несподіваним і для Василя Івановича.    Повернувся із засідання Василь Іванович без догани, але з рішенням:

«Обратить внимание на усиление социалистического интернационализма и воспитания гордости за свою Родину.» « із книги прози В.Кравчука «На теплих крилах лелек» [12-4] ».

ДОДАТОК 13

Письменник опитав свідків того страшного голохосту на Заславщині. В свою розповідь Василь Іванович вклав і свої спогади.

Ось один із них:

          “Мені  тоді було тоді чотирнадцять років, коли фашисти залишали

район. То була печальна і страхітлива картина. Гавкітливі німецькі команди,

 крик і плач стояли над селом. А німці гасали з хати в хату, виганяючи людей

з рідних домівок. Тих, хто залишався, розстрілювали. Зібравши убогі пожитки, ми вирушали з рідних осель з гіркотою й печаллю і не знали, що нас чекає попереду. А розлючені фашисти підганяли, погрожуючи зброєю, аби ми поспішали в напрямку села Тишевичі.

             Пригадую такий випадок. Неподалік дороги стояла хатина Ліскового Максима. Він був старий і немічний. Гадав, що його не чіпатимуть. Лежав на печі, залишившись удвох з онуком Борисом, щоб той хоч води подав йому. І  тут у хату увірвався п'яний есесівець. Кованим чоботищем торохнув порожнє відро,  хижим поглядом обвів кімнату і запримітив на печі старого Максима.

Випустив кілька куль прямо в лице немічного діда. Той так і залишився лежати  на печі.

              А дев'ятирічний онук Борис кинувся тікати. Та вбивця не хотів проґавити й таку жертву. Вистрелив хлопчикові у спину, але промахнувся. Дитина  вислизнула з хати. Було б йому тікати в лози, в яких тремтячи вже сидів його  одноліток Володимир Кравчук, але заховався за стіжок соломи. Кат погнався  за ним і знову вистрелив, але й на цей раз не влучив. Хлопчик побіг навколо стіжка. І тут фашист зіткнувся з ним віч-на-віч. Хлопчик завмер від страху.  Його очі благали пощади, а в них дивилось чорне дуло пістолета. Постріл — упав. В його очах так і застигли благання і жах. У той день в опустілому селі лежало одинадцять трупів.

              Такою була війна. Таким було її хиже лице.

              А багатьох ізяславчан ще й вимучила неволя у Німеччині, куди їх вивезли  на каторжні роботи.  Той, хто бачив і чув ридання матерів, від яких відбирали   дітей на фашистську каторгу, мабуть, ніколи не забуде цього.” «із Книги скорботи України [13-5]».

ДОДАТОК 14

Про подвижництво та громадську діяльність можна довідатись з листів та відгуків однодумців Василя Кравчука, котрі слідкують за розквітом його творчого злету.

          “Намагаюся стежити, що там діється у Вас на Поділлі. Скажу принагідно, що належу до щирих шанувальників Вашої творчості, високо ставлю Вашу громадянську діяльність. Час такий, що кожен має не шкодувати себе задля України. Вона – понад усе.

          Щастя Вам і красі України – Поділлю.”

                                                                           Ваш Олесь Гончар

          “Цей автор – натура артистична, поетично витончена, емоційна, душа його є барометром нашого сьогодення – чуйно й бурхливо реагує на будь-які зміни-переміни у нашому житті. А тому з-під його пера – як відгомін часу – зринають піснею, віршем, оповіданням чи публіцистичним нарисом чудові свідчення його пристрасті, вболівання за наш народ, за рідну землю.”

                                                                          Микола Кульбовський

«із книги «Літературна Хмельниччина ХХст. [14-6] ».

ДОДАТОК 15

«Українці, братове, ми встали з колін!..» звертається Василь Іванович Кравчук до нас, молодих людей.

Адже становлення молодої людини, становлення робітника не мислиме без широкої обізнаності з надбанням суспільної думки. Досить важливим чинником формування національної свідомості учнів ліцею є українська література, вивчення творчості митців рідного краю.

          Іноді через надмірне захоплення телевізійними передачами, спостерігаємо зменшення потягу до читання книг. Але ж – «Книга джерело знань». Саме в книзі кожен із нас шукає відповідей на найживотрепетніші питання. І ерудованість кожної людини залежить не від того, скільки вона побачила телесеріалів, а скільки прочитала книг, хороших і різних.

Адже становлення молодої людини, становлення робітника не мислиме без широкої обізнаності з надбанням суспільної думки. Досить важливим чинником формування національної свідомості учнів ліцею є українська література, вивчення творчості митців рідного краю.

         

 «із виступу митця перед учнями ліцею [15]».

                                                ДОДАТКИ У ФОТО-ЗОБРАЖЕННЯХ

 

ДОДАТКИ И-С

КНИГА

СКОРБОТИ

УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ

1

                                        Білогірський район                                                          Віньковецький район                                                                              Волочиський район                                                                           Городоцький район

Деражнянський район                                                                        Дунаєвецький район                                                                        Ізяславський район                                                                                            Місто Кам'янець-Подільський                                                                   Кам'янець-Подільський район

Красилівський район                                                                            Летичівський район                                                                            Новоушицький район

Відгук

          на науково-дослідницьку роботу Малої академії наук учня 35 групи професії Соцільний робітник, молодша медична сестра з догляду за хворими Плужненського професійного аграрного ліцею, м.Ізяслава (секція: українська література) Задерея Богдана Миколайовича на тему «В мені літопис ріднокраю».

          Взаємодія минулого і сучасного, традиційного і нового – одне з «вічних» літературознавчих питань та питань мистецтва. В кожну епоху це питання розв’язувалося по-різному, не кажучи вже про воєнний і післявоєнний період, що випав на долю письменника нашого краю Василя Кравчука. Цим і зумовлена актуальність рецензованої роботи, присвяченої дослідженню творчої діяльності В.Кравчука у контексті розвитку літератури, мистецтва музики,  публіцистики та педагогіки Хмельниччини та України загалом.

          Наукова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, бібліографічного списку використаних джерел та великої кількості додаткового матеріалу, що розкриває досліджуваний зміст роботи.

          Загальне враження від даної роботи позитивне. Учень, наскільки це можливо, глибоко та сумлінно опрацював як критичні і художні джерела, так і засоби масової інформації про широкий і складний творчий шлях й спромігся заглибитись у досліджуваний модуль настільки, щоб ми могли зрозуміти сущність, особистісність Василя Кравчука. Відчувається, що учень непогано орієнтується в своєму матеріалі, вільно володіє теоретичними основами, вдумливо сполучає теорію із практичним аналізом літературознавчого матеріалу, музичних творів, педагогічної діяльності, публіцистики в обраній темі.

          Варто додати, що у досліджені теми є те, що творчість Василя Кравчука аналізується не відокремлено, а у контексті розвитку літератури і мистецтва України, Хмельниччини загалом.

          У роботі висловлено чимало свіжих самостійних суджень, цікавих спостережень за долею Василя Кравчука. Заслуговує, наприклад, на схвалення відображення теоретичних питань у додатках до роботи (фото, статі, газети, журнали тощо). Це говорить про те, що учень прослідковує творчий ужиток письменника і активний у дослідженні.
ТВОРЧА РОБОТА У ФЕСТИВАЛІ-КОНКУРСІ "РОЗКРИЛЛЯ ДУШІ (за творчістю Ліни Костенко")

СТАРТУЄ ХVІ ФЕСТИВАЛЬ МІЖНАРОДНОГО ФЕСТИВАЛЮ-КОНКУРСУ ЗНАВЦІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ІМЕНІ П.ЯЦИКА У ДЕНЬ ПИСЕМНОСТІ

https://youtu.be/e5XdojSwOec
https://youtu.be/7YCpyfxGR4c